Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у грудні 2025 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книгу
Усі / Найкращі за місяць / Найкращі за рік
По цей бік раю
«По цей бік раю» Фіцджеральд написав у двадцять чотири — і це відчутно. Тому що в ньому є те, чого не вміють фальсифікувати старші — справжнє зачарування собою, світом, розмовами вночі. Головний герой — дзеркало покоління, яке ще не знає, що воно втратило, але вже підозрює, що нічого не знайде. Він красивий, розумний, самозакоханий, читає Ніцше, ходить у Прінстон, закохується надто часто. Фіцджеральд пише різко, рвано, місцями театрально. Тут змішані жанри: есе, діалоги, фрагменти п'єс, внутрішні монологи. На глибинному рівні «По цей бік раю» — це книга про втрату центру.
Дише ніжністю ніч
У «Дише ніжністю ніч» Фіцджеральд розповідає історію кохання та занепаду, розглядає зсередини крихкість успіху, межу між турботою й залежністю. Блискучий психоаналітик, що повільно втрачає себе, розчиняючись у ролі чоловіка, рятівника, естета. Та його пацієнтка, його муза, його пастка. Коли вона поступово одужує, він — навпаки — втрачає центр тяжіння. Фіцджеральд дає час побачити зовнішній фасад Рив'єри 1920-х, модний галас, розкіш, і потім — зануритись у тривожну тишу, де між людьми вже давно не любов, а звичка, страх і тінь минулого.
Шукай душі живої!
Східна мудрість присутня в кожному чотири вірші, що залишив нам у спадок безсмертний Омар Хайям. Цікаво, що його думки настільки всезагальні, що з ними погодяться люди різних рас і сповідань, не лише мусульмани.
Наша вічність - у дітях
Читала сонети Шекспіра у школі, в девʼятому класі. Один навіть вчила напамʼять. Однак багато чого тоді не розуміла. Бачила у цих чотирнадцяти рядках якусь глибоку філософію, для мене, чотирнадцяторічної, далеку.
П’єси Камю
Стиль усіх чотирьох п’єс — лаконічний. Камю володіє умінням писати просто про складне. Кожне слово на своєму місці, кожен персонаж — це ідея. «Калігула» — не історична драма, це схоже на філософський експеримент. Імператор, що шукає абсолютну свободу, а знаходить порожнечу. Камю не романтизує божевілля і не перетворює його на карикатуру. Калігула — не монстр, а людина, яка занадто чесно доводить абсурд до кінця. «Непорозуміння» — камерна п’єса, де злочин проростає з мовчання. Страшні речі відбуваються не через ненависть, а через відсутність слухання.
Щоденники
Це не записи великого письменника, що підбиває підсумки. Це хода живої людини. Тут немає сюжетів, немає вивіреної логіки. Камю пише уривками — думки, враження, речення, які іноді здаються непотрібними, але згодом розгортаються як важливі вузли його внутрішнього ландшафту. Його щоденник — це спосіб говорити з собою вголос. Камю мислить відчуттями. Його світ складається з вітру, тіней, людської мовчанки, рвучких світлих моментів, які тривають секунду, але пояснюють більше, ніж томи філософії.
«Спід і лице», «Шлюбний бенкет», «Літо»
«Спід і лице», «Шлюбний бенкет», «Літо» — складаються в живу мозаїку з пейзажів, запахів, світла, голосів. Але це не путівник по Алжиру, і не мемуари. Камю шукає не місця, а стан — той, у якому людина й світ ще не стали ворогами. Його Алжир — не географія, а стан внутрішньої прозорості, де життя ще не покалічене ідеями. У «Спіді й лиці» Камю пише про тишу, яка нависає над злиденними селами. Але ця тиша не покірність, а гідність. Він бачить обличчя тих, кого зазвичай не помічають, — і описує їх без жалю, але з теплом. Без сентиментів.
Міф про Сізіфа. Бунтівна людина
У «Міфі про Сізіфа» Камю дивиться в обличчя абсурду — без страху, але й без театральної зневаги. Людина для нього — це істота, що питає, а світ — мовчить. Але цей дисбаланс не веде до капітуляції. Навпаки — саме з цього мовчання і починається свобода. Камю формулює ідею абсурду не як прокляття, а як умову — єдину, в якій людина може бути щирою. І Сізіф, що котить свій камінь — не символ поразки, а образ тієї дивної гідності, яка не вимагає перемоги, щоб бути справжньою. У «Бунтівній людині» Камю знову говорить про межі.
Перша людина
Камю не завершив цей роман — його життя обірвалося раптово, і тому текст зберігає незавершеність. У «Першій людині» Камю відходить від притчевості й абстрактного абсурду. Тут автор говорить простішою мовою — це майже автобіографія. Йдеться про пам’ять, що тримає людину на плаву серед бруду, війни, бідності та забутих облич. Альтер его Камю повертається в дитинство, де глуха бабуся, німа від емоцій мати і жорстка школа життя формують його світогляд. Але це не ностальгія. Камю нікого не ідеалізує. Його погляд — не сентиментальний.
Вигнання і царство
"Вигнання і царство" — тихе занурення в болісні, звичні ситуації, які зсередини руйнують упевненість у тому, що ми «вдома» — у собі, в суспільстві, у світі.