Євген Маланюк

Євген Филимонович Маланюк є видатним українським письменником, поетом, культурологом-енциклопедистом, публіцистом, літературним критиком.

Євген Маланюк народився 1 лютого 1897-го року в місті Ново-Архангельську Херсонської області. Його батьки були українськими інтелігентами. Своє навчання він розпочав як учень реальної школи в Єлисаветграді. По її закінченню вступив до Петербурзького політехнічного інституту.

1914-го року він почав навчатися в Київській військовій школі. Після її закінчення Євген Маланюк став офіцером, і відразу потрапив на війну в якості начальника команди одного з полків, який було відправлено на Південно-Західний фронт.

1917-го року Євген Маланюк переходить під керівництво полковника Мішковського. Останній під час гетьманської влади на території України керує оперативним відділом Генштабу.

Через три роки в складі Армії УНР чоловік емігрує. Спершу він проживає в місті Каліш, де був розташований табір для інтернованих українських частин.

1922-го року, взявши в напарники Юрія Дарагана, став співзасновником журналу «Веселка». Ще через рік він став інженером, закінчивши Подєбрадську академію (Чехословаччина). По своїй спеціальності знайшов роботу в Польщі.

1925-го року побачила світ перша збірка Євгена Маланюка «Стилет і Стилос». Сталося це в місті Подєбради. Через рік в місті Гамбург була видана друга книга «Гербарій».

1929-го року в столиці Польщі Євген Маланюк стає на чолі літературного угрупування «Танк».

В 30-х роках XX сторіччя були видрукувані три збірки поезій автора: «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата». Місцями виходу у світ цих книг стали Львів та Париж.

Від 1945-го року Євген Маланюк мешкав на території Західної Німеччини. Тепер він належав до МУРу (Мистецького українського руху). У 1949-му році письменник знову змінив місце проживання та оселився у США.

Від початку п’ятдесятих до середини шістдесятих одна за одною виходять друком книги Євгена Маланюка — «Влада», «Поезія в одному томі», «Остання весна», «Серпень», есеї у двох томах «Книги спостережень».

1958-го року Євген Маланюк отримав звання почесного голови об’єднання українських літераторів «Слово».

16 лютого 1968-го року Євген Маланюк помер на території передмістя Нью-Йорка.

Творча спадщина Євгена Маланюка

Головна ідея, яка червоною ниткою проходить крізь велику кількість творів митця — це ідея української державності та місце української культури серед розмаїття інших світових культур. Його хвилювало питання — через що країна занепадає, що треба зробити, аби настало відродження української державності. Євген Маланюк був переконаний в тому, що письменники можуть словом направляти суспільство, наставляти на правильний шлях.

Збірка «Стилет і стилос» є намаганням поета зрозуміти, що саме має бути на першому місці в літературі — зображення краси (чи, як варіант, краса зображення) або ж служіння суспільним інтересам. В поезії «Стилет чи стилос?» митець намагається осмислити проблему за допомогою символізму: стилос — назва палички, якими писали на воскових дощечках, а стилет — кинджал невеликого розміру, клинок якого має три грані. Автор доходить висновку, що однобоко вирішити проблему не вдасться, проте йому хочеться надати перевагу стилосові. Також Євген Маланюк добре розуміє, що сучасне йому українське життя є таким, що письменник повинен займатися вихованням своєї нації, боротьбою за державність, але він має пам’ятати, що його твори все ж мають бути й красивими.

Є. Маланюк, відчуваючи нестерпний душевний біль, розумів, що Україна має невелику кількість українців, тоді як «малороси» та «хохли» — переважна більшість населення. Це і є найбільш важливим та сумним історичним уроком. Автор переконаний, що поетичні твори (що вже підтвердив феномен Тараса Григоровича Шевченка) спроможні не тільки «розбудити» націю, а й стати ґрунтом, який допоможе їй пережити випробування, що будуть на порі.

Неодноразово поет повертався в минуле, аналізував його, переосмислював історичні події, аби зрозуміти сучасність та підготуватися до майбутнього.

Поет то милується Україною, то лає її за покірність та безвільність. Також Євген Маланюк не минає нагоди звинуватити себе за недостатню любов до неньки-Батьківщини.

Поет переконаний, що вогнем війни можна розбудити Україну, привести до тями, тоді прийде очищення, а коли ж ні, то вона буде приречена загинути, як і ворог.

Та реалії війни були більш жахливими, аніж їх малювала уява автора. Більше й більше поет вдавався до порівняння ліричного персонажа з Одіссеєм, що прямує до рідних берегів, для нього вже не така важлива війна, як повернення на Батьківщину. Цей факт не є свідченням зламу шкали етичних орієнтирів митця, просто акценти мотивів зміщуються.

Збірка поета «Гербарій» наповнена інтимною лірикою.

Мешкаючи за кордоном, Євген Маланюк невідривно слідкував за перебігом подій на території окупованої Батьківщини. Література відроджувалася в 20-х роках XX сторіччя і це не могло не радувати, але вже в 30-х роках її «розгромили». Не міг бути байдужим митець і до репресій, «хвалебних од» на адресу Сталіна тощо.

Поет був впливовим серед емігрантів, а також на території Західних Українських Земель та в УРСР. Зважаючи на це, комуністична преса йменувала його «український фашист».

Ліричні поезії автора та лірика українських емігрантів, серед яких і «празька школа», мають ряд спільних рис:
часте використання історичних мотивів;

відтворення образу, який має внутрішню силу та волю;

відсутність сентиментальності, надмірної чуттєвості та розслаблення в мотивах;

ліричний образ — максималіст, що не терпить компромісів. Він виглядає суворо і не вміє поступатися ні власній персоні, ні, тим паче, противникам.

Проте ці принципи порушуються автором в інтимній ліриці, яка наповнена лицарським відношенням до оточуючого світу та до жінок.

Поетичний стиль Євгена Маланюка був сформований під натиском пануючих в той час серед його ровесників таких емоцій як гнів та біль за сотню років бездержавності, гноблення українців як нації, за падіння УНР, за трагічну окупацію України. Він гнівався не лише на ворога зовнішнього, а й на внутрішні слабкості, які митець вбачав в комплексах «малоросійства», в анархізмі, браці національного дисциплінування та організації, в переважанні чуттєвого над інтелектуальним тощо. Саме ці фактори й породили в Євгена Маланюка прагнення створення кардинального іншого образу — образу сильної особистості.

Постать Євгена Маланюка є однією з найбільш яскравих в українській літературі XX сторіччя. Він є класиком свого періоду діяльності для української літератури.

Весь його творчий спадок демонструє, що він бажав посприяти відновленню української держави, в якій би згуртувалася сильна та самобутня українська нація.