Почну з того, що Василь Сухомлинський є для мене високим зразком не лише Вчителя та Вихователя, — адже він саме виховував особистість дитини, і на цьому він наголошує на початку цієї роботи, — але і Людини, і Письменника.
Книга ця по суті є віддзеркаленням тридцятитрирічного педагогічного досвіду, і автор залюбки, щиро та не приховуючи жодного секрету, ділиться із усіма охочими своєю педагогічною мудрістю. Що мене вражає в книзі, так те, що вона не застаріла. Не дивлячись на те, що і влада давно змінилася, і країни той, в яку вірив Вчитель, вже немає, і партії, представником якої він був і на яку він орієнтувався, виховуючи дітей, вже немає, але книга актуальна, тому що в ній є дещо позачасове та незмінне — це любов до дітей та готовність віддати їм життя.

Декілька моментів, які мене наібільше вразили у педагогічних методах Василя Сухомлинського:
1) маючи 14 років педагогічного досвіду, я завжди вважала, що з дітьми будь-якого віку треба бути на рівних, тобто ставитися до них так, наче перед вами ровесник, рівний вам за віком, освітою, досвідом, знаннями, духовним рівнем. Однак В. С., цитуючи Яноша Корчака, стверджує, що потрібно "піднестися до духовного світу дитини";
2) згодом його клас та школу батьки його вихованців назвали "школою радості". І мені згадалася "гра в радість" дівчинки Полліанни (книги Елінор Портер). Ця книга також присвячена дитині та її дорослішанню, і недивно, що радість обидва автори визначають як основний компонент дитинства;
3) В.С. взяв дітей, яких мав навчати з 1 класу, на рік раніше, аби краще познайомитися з ними, з кожним. І протягом року проводив з ними творчі заняття та бесіди;
4) педагог знав до дрібниць атмосферу в сім'ї кожного учня, а також його батьків. Жахом сповнені особисті трагічні історії перших учнів В. С., які він наводить на початку книги, ставлячи запитання: як при таких умовах поселити любов в дитяче серце?
6) вражає, наскільки широко сприймав В. С. сутність виховання учнів. Він так і писав: задача вчителя не навчити, не вкласти знання в голову, а виховати людину. Окрім того, він піклувався про здоров'я дитини, про її емоційну сферу, цікавився її почуттями та думками, взаємовідношеннями з іншими, чи снідають вони удома і як снідають (!), чи приймають ранковий душ і чи роблять зарядку, скільки часу проводять на свіжому повітрі;
7) він організував їм цілий місяць життя на баштані; допомагу дорослим на сінокосі, слідкував, щоб діти влітку ходили босоніж... І це лише деякі моменти, просто неможливо описати усього. Потрібно читати працю В. С.

Прочитавши працю Василя Сухомлинського, знову я роблю висновок, що все повторюється. Ті "поранення війни", про які пише В. С., знову є у наших вихованців і учнів у садочках і школах: знову до нас приходять діти, які втратили батька на війні, або чиї татусі далеко, в яких матусі щодня переживають та хвилюються не лише за завтра, але і за сьогодні. Але якщо під час роботи В. С. війна вже лишилася позаду, в наш час вона ще триває, і це накладає важкий слід не лише на учнів і їхніх батькіа, але і на педагогів. Ось на ці питання, як бути нам, педагогам, коли ми не маємо душевних сил сьогодні дарувати радість дітям, де шукати цю радість і її джерело, я і намагаюся знайти відповідь в роботі В.С.

Підсумовуючи, зазначу, що книгу цю не треба переказувати та пояснювати. Її потрібно прочитати, а потім перечитувати. Більше того, я переконана, що цю роботу має прочитати кожен вчитель та вихователь, перш ніж переступити поріг садочка чи школи.