Одною з найважливих тем при виборі іноземної літератури для мене завжди залишається література постколоніальних країн. Звісно, що книги не в повній мірі передадуть досвід життя мешканців та розкриють їхній посттравматичний синдром, але певну картину все ж намалюють.

Цього разу книжкові мандри ведуть мене до Індії, яка кілька сотень років була колонією Британської імперії. І хоча й Індія давно здобула незалежність, але наслідки колонізму ще багато років тяготять у її новітній історії.

Ще одна книга як пам'ять про події Другої Світової війни. Авторці, американці Марті Холл Келлі, довелося опрацювати велику кількість архівних документів, щоб оприлюднити трагічні факти та висвітлити все в художньому твірі.

Розповідь в книзі ведеться від першої особи, але від імені трьох різних героїнь. Кожна із них, знаходилася по різну сторону війни, кожна зі своєю долею, які переплелися в одній історії.

Скільки в світі існує книг про дідусів, але про прадідусів - мабуть лише одна - "Мій прадідусь і я" Джеймса Крюса. І яке ж то щастя в житті мати живими прабатьків. Ця книга настільки переповнена тепла, бо розумієш, що в житті бабуся й дідусь можуть супроводжувати дитину до її повноліття, а от із прабатьками - відрізок часу проведений разом не такий вже й довгий, у когось взагалі й цих відчуттів нема.

В основу цієї драми Іван Кочерга вніс історично достовірний факт, який засвідчує як наприкінці ХV - на початку ХVI століття у Києві існувала заборона створена нібито як протипожежний захід й впроваджена литовськими князями світити світло.

Понад півтора десятки років кияни боролися за своє людське право бачити світло в темноті та відчувати тепло. Навколо цього історичного факту безчинства литовської "влади" і розгортається сюжет п'єси "Свіччине весілля"