Я продовжую читати диктаторські латиноамериканські романи, а розпочинала своє знайомство із ними з романом "Свято Цапа" Маріо Варгаса Льоси, проте цей жанр в літературі ще в 30- х рр. минулого століття започаткував саме Мігель Анхель Астуріас. Його роман "Сеньйор Президент" надто страшна і надто правдива історія про владу і людину, про  її обов'язок, про зло та про смерть. Це міцна суміш дивовижного тексту, у якому заплутуєшся та втрачаєш час.

Надзвичайно важливу тему сьогодення порушив сеньйор Сарамаґу і дуже цікаво подав під незвичним кутом бачення. Звісно тема не нова, але як же письменник випередив час. З того часу як написано оповідання - проблема набула ще більших масштабів.

Ще одна новела зі збірки, яка дуже мене зацікавила, і спонукала до рефлексії - це новела "Ембарґо". Тема, порушена письменником не нова, подібні відчуття у мене викликали й інші твори такі як "Процес" Франца Кафки та "451° за Фарангейтом" Рея Бредбері, а мова йде про те, як людина втратила контроль над тим, що створила.

Мені дуже подобається в творчісті Іво Андрича те, як він володів здатністю майстерно передати атмосферу занепаду, те як він тонко умів відтворити відчуття як під розвитком цивілізації приховується не що інше як духовна порожнеча. Цього разу я глибше познайомилася із новелістикою письменника, зокрема із збіркою новел, яка вміщує у собі оповідання "Трактир "Титанік".

Дана новела і є наглядним прикладом відворення митцем занепаду, бо вже саме слово "Титанік" викликає асоціації із потонулим кораблем, символом руйнування старого світу.