Вже з перших сторінок я зрозуміла, що просто не буде. Що ця книга розіб’є мені серденько. Та я навіть не уявляла наскільки… Вона все так само про важливе, по-іншому Даринка не вміє, проте набагато ближча до кожного з нас. Вона зачіпає за живе в стократ сильніше. Вона пробуджує те, що здавалося б давно забулося та відболіло… Вона піднімає запитання, які кожен з нас хоч раз та задавав собі. Емілії важко відпустити минуле. Її життям досі керують слова з минулого. Слова підлітків, що зганяли на неї свою злість, переслідують її й досі, змушуючи сумніватися в собі.

Просто не описати той біль, що ти відчуваєш. Ту злість, що переповнює тебе та шукає вихід. Той відчай, що відчувається кожною клітинкою тіла. Але все це втрачає свою силу, залишаючи лиш відголос глибоко в душі, коли ти бачиш ту силу та мужність, що несуть в собі герої. Коли щось нове перекреслює минуле – даруючи надію. Кожна книга Дарини несе в собі щось важливе. І не просто важливе, а те соціально-гостре, про що в нас досі принято мовчати. Я неймовірно вдячна їй за це. Бо є речі, про які не прийнято говорити, часто чули ми. Та що там, і зараз чуємо. Але це не правильно.

Історія захоплює з перших сторінок. Знайомить з героями та обіцяє вибуховий сюжет. Але у мене щось пішло не так. І ні, я не кажу, що вона погана і розчарувала мене. Просто в деяких моментах підвела. Мені було мало, я очікувала більшого. Початок був фантастичним. Знайомство з героями, їх світом, знайомство самих героїв. Початок великої гри. Ооо, вони затіяли велику гру, кожен свою. Зі своїми правилами. Навіть не здогадуючись, що грати доведеться в зовсім іншу. Вона хотіла розважитися наостанок. Він – знищити. Кожен хотів обіграти іншого.