Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у грудні 2025 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книгу
Усі / Найкращі за місяць / Найкращі за рік
Катерина Білокур "Катерина Білокур: мистецька заповідь"
Катерина Білокур, мабуть, чи не єдина у світовому мистецтві проста селянка, мисткиня, яка самотужки сягнула неймовірних висот у малярстві. Її дивовижними картинами можна милуватися не лише у музеї українського народного декоративного мистецтва, де зібрані більшість робіт пані Катерини, а й навіть у арт-буку від видавництва "Портал". Лише відкриваєш перші сторінки цієї книги, а вже потрапляєш у неймовірне царство барв.
Кохання під час холери
Цей роман не про любов, а про її тривалість. Маркес створює хроніку чекання, в якому час не руйнує, а переплавляє людину в іншу істоту. Його проза — як ріка з повільною течією. Спершу здається, що нічого не відбувається, але під поверхнею постійно нуртує життя. У цьому тексті любов — не романтичний жест, а тілесна лихоманка, що переходить у звичку дихати спогадами. Флорентіно чекає півстоліття. Не тому, що він герой високих почуттів, а тому, що без цього чекання він не мав би сенсу. Його кохання — це хвороба, яку він не прагне вилікувати.
#
Псевдо історичне чтиво
Хто б мені що не казав, але для мене Канигін та Бебик є псевдоісториками, які творять якусь свою реальність на основі міфологем та власного сприйняття дійсності. Можливо, Канигін непоганий економіст, але книга про аріїв є більше кітчем, аніж наукою. Свого часу історики дійсно захоплювалися версіями про арійське походження українців, вірили в різні символи та магічні дії. Почитайте, наприклад, Сергія Плачинду (письменника), що в 1990-ті на повному серйозі писав про те, що українці заснували Венецію та стародавні укри вирили Чорне море. Щось подібне і в Канигіна.
Надмірна деталізація подій
У цілому ця книга є непоганою - як за ідеєю, так і за наповненням. Зізнаюся, що прочитати її до кінця не змогла, адже не є фанатом військової історії. Мені важко охопити таку значну кількість подій, особливо якщо мова йде про бойові дії. А от моєму партнерові книга припала до душі, і він залюбки читає її у вільний час. Можливо, все-таки мають рацію науковці, які стверджують про різницю у мисленні чоловіків і жінок.
Різдвяні канікули
Цей роман починається, здавалося б, звично. Заможна англійська родина, свята, спокій, світ, що тримається на усталених правилах. Але Моєм не пише про затишок. Йому цікаво як під цією зовнішньою рівновагою повільно росте тріщина. “Різдвяні канікули” — про втому від уявного порядку, про бажання зірвати маску благопристойності. Сюжет розгортається довкола юнака, який зустрічає жінку з іншим виміром життя. І в цьому зіткненні двох світів — буржуазного й зраненого — Моєм проводить свій головний експеримент. Як далеко може зайти людина, прагнучи зрозуміти чужу правду? Автор не моралізує.
Театр
У “Театрі” відображається не вигаданий світ акторів, а справжня людська гра. Та, яку ми всі щодня розігруємо перед собою та іншими. Це роман про ілюзію, що зростає в людині як звичка, про мистецтво брехати. Джулія Ламберт — акторка не лише за професією, а й за суттю. У її житті сцена не закінчується після оплесків. Вона грає вдома, у коханні, у дружбі, навіть у самотності. Моєм спостерігає за нею з іронією, але без осуду. Мова Моема — стримана. За цією простотою приховується біль старіння, порожнеча слави, страх перед тим, що гра одного дня закінчиться, і не буде більше публіки.
Розмальована вуаль
Моем розповідає історію не про зраду чи кохання, а про поступове розкриття людини перед самою собою. “Розмальована вуаль” про те як руйнується ілюзія. Героїня легковажна, схожа на порожню посудину. Вона спочатку живе ніби в театрі, де всі ролі давно розписані: гарне обличчя, вигідний шлюб, звичне марнування днів. Але поступово під блиском з’являється живе обличчя — втомлене, здатне відчувати. Її подорож до Китаю стає паломництвом до себе. “Розмальована вуаль” — це роман про те, як людина вчиться мовчати і в тому мовчанні знаходить правду.
Терористи і чорносотенці
Прочитала монографію шанованого Олександра Реєнта та маю неоднозначну реакцію. З одного боку, солідна книга про мало описаний у наш час період перебування українських земель у складі Російської імперії. Використано читало архівних документів, є згадки на статті в тогочасних газетах («Киевлянин», «Южный край»), наявні посилання на сучасних дослідників проблеми, зокрема М. Гаухмана та В. Волковинського. Значний фактаж, чимало уваги приділено загибелі Петра Столипіна в Києві. Є достатньо цікаві світлини, хоча газетний папір і чорно-білі параметри фото псують загальне враження.
Не сподівайтеся позбутися книжок
Ця книга нагадує гру двох старих друзів, які знають занадто багато, щоб говорити серйозно. Еко й Кар’єр говорять про книжки ніби про живих істот. “Не сподівайтеся позбутися книжок” — це не маніфест на захист паперу. Це роздуми про пам’ять. Про те, що книжка — не просто носій тексту, а спосіб бути в часі. Вона не протистоїть технологіям, бо сама є технологією, старішою за всі інші. Діалог сповнений несподіваних поворотів: тут античність зустрічається з кінематографом, інквізиція — з ґуґлом. Обоє співрозмовників відмовляються від позиції пророків: вони не передбачають майбутнє книги.