Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у грудні 2025 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книгу
Усі / Найкращі за місяць / Найкращі за рік
Джонатан Свіфт "Мандри Гуллівера"
Сатира відомого ірландця на події та порядки Англії XVIII століття, у якій розкривається уся її ницість і безглуздя її державних установ. В романі чотири частини, але напевне Ліліпутія - найпопулярніший зі всіх, і найчастіш зустрічається у художньому мистецтві та кінематографі. Тут Англія крізь зменшувальне скло, і вона зовсім не просвітницький ідеал держави.
Микола Вінгаровський "Первінка"
Познайомилася нещодавно із книгою Миколи Вінгаровського "Первінка", яка розрахована на дитячу аудиторію читачів. І скажу, що цей невеличкий твір вразив мене майстерно відтвореними картинами післявоєнної розрухи, тяжким становищем людей, й напротивагу такій гнітючості - із людською душевною щирістю.
Остап Вишня "Мисливські усмішки"
Мабуть, не помилюся, якщо скажу, що "Мисливські усмішки" Остапа Вишні із задоволенням полюбляють читати як дорослі, так і діти. Бо перегортаючи сторінку за сторінкою збірки гуморесок, ми щиро сміємося над пригодами благородних, але, на жаль (та ні все ж - на щастя) безталанних мисливців, над їхньою невинною брехнею.
Катерина Білокур "Катерина Білокур: мистецька заповідь"
Катерина Білокур, мабуть, чи не єдина у світовому мистецтві проста селянка, мисткиня, яка самотужки сягнула неймовірних висот у малярстві. Її дивовижними картинами можна милуватися не лише у музеї українського народного декоративного мистецтва, де зібрані більшість робіт пані Катерини, а й навіть у арт-буку від видавництва "Портал". Лише відкриваєш перші сторінки цієї книги, а вже потрапляєш у неймовірне царство барв.
Кохання під час холери
Цей роман не про любов, а про її тривалість. Маркес створює хроніку чекання, в якому час не руйнує, а переплавляє людину в іншу істоту. Його проза — як ріка з повільною течією. Спершу здається, що нічого не відбувається, але під поверхнею постійно нуртує життя. У цьому тексті любов — не романтичний жест, а тілесна лихоманка, що переходить у звичку дихати спогадами. Флорентіно чекає півстоліття. Не тому, що він герой високих почуттів, а тому, що без цього чекання він не мав би сенсу. Його кохання — це хвороба, яку він не прагне вилікувати.
#
Псевдо історичне чтиво
Хто б мені що не казав, але для мене Канигін та Бебик є псевдоісториками, які творять якусь свою реальність на основі міфологем та власного сприйняття дійсності. Можливо, Канигін непоганий економіст, але книга про аріїв є більше кітчем, аніж наукою. Свого часу історики дійсно захоплювалися версіями про арійське походження українців, вірили в різні символи та магічні дії. Почитайте, наприклад, Сергія Плачинду (письменника), що в 1990-ті на повному серйозі писав про те, що українці заснували Венецію та стародавні укри вирили Чорне море. Щось подібне і в Канигіна.
Надмірна деталізація подій
У цілому ця книга є непоганою - як за ідеєю, так і за наповненням. Зізнаюся, що прочитати її до кінця не змогла, адже не є фанатом військової історії. Мені важко охопити таку значну кількість подій, особливо якщо мова йде про бойові дії. А от моєму партнерові книга припала до душі, і він залюбки читає її у вільний час. Можливо, все-таки мають рацію науковці, які стверджують про різницю у мисленні чоловіків і жінок.
Різдвяні канікули
Цей роман починається, здавалося б, звично. Заможна англійська родина, свята, спокій, світ, що тримається на усталених правилах. Але Моєм не пише про затишок. Йому цікаво як під цією зовнішньою рівновагою повільно росте тріщина. “Різдвяні канікули” — про втому від уявного порядку, про бажання зірвати маску благопристойності. Сюжет розгортається довкола юнака, який зустрічає жінку з іншим виміром життя. І в цьому зіткненні двох світів — буржуазного й зраненого — Моєм проводить свій головний експеримент. Як далеко може зайти людина, прагнучи зрозуміти чужу правду? Автор не моралізує.
Театр
У “Театрі” відображається не вигаданий світ акторів, а справжня людська гра. Та, яку ми всі щодня розігруємо перед собою та іншими. Це роман про ілюзію, що зростає в людині як звичка, про мистецтво брехати. Джулія Ламберт — акторка не лише за професією, а й за суттю. У її житті сцена не закінчується після оплесків. Вона грає вдома, у коханні, у дружбі, навіть у самотності. Моєм спостерігає за нею з іронією, але без осуду. Мова Моема — стримана. За цією простотою приховується біль старіння, порожнеча слави, страх перед тим, що гра одного дня закінчиться, і не буде більше публіки.