
Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у грудні 2025 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книгу
Усі / Найкращі за місяць / Найкращі за рік
Різдвяні канікули
Цей роман починається, здавалося б, звично. Заможна англійська родина, свята, спокій, світ, що тримається на усталених правилах. Але Моєм не пише про затишок. Йому цікаво як під цією зовнішньою рівновагою повільно росте тріщина. “Різдвяні канікули” — про втому від уявного порядку, про бажання зірвати маску благопристойності. Сюжет розгортається довкола юнака, який зустрічає жінку з іншим виміром життя. І в цьому зіткненні двох світів — буржуазного й зраненого — Моєм проводить свій головний експеримент. Як далеко може зайти людина, прагнучи зрозуміти чужу правду? Автор не моралізує.
Театр
У “Театрі” відображається не вигаданий світ акторів, а справжня людська гра. Та, яку ми всі щодня розігруємо перед собою та іншими. Це роман про ілюзію, що зростає в людині як звичка, про мистецтво брехати. Джулія Ламберт — акторка не лише за професією, а й за суттю. У її житті сцена не закінчується після оплесків. Вона грає вдома, у коханні, у дружбі, навіть у самотності. Моєм спостерігає за нею з іронією, але без осуду. Мова Моема — стримана. За цією простотою приховується біль старіння, порожнеча слави, страх перед тим, що гра одного дня закінчиться, і не буде більше публіки.
Розмальована вуаль
Моем розповідає історію не про зраду чи кохання, а про поступове розкриття людини перед самою собою. “Розмальована вуаль” про те як руйнується ілюзія. Героїня легковажна, схожа на порожню посудину. Вона спочатку живе ніби в театрі, де всі ролі давно розписані: гарне обличчя, вигідний шлюб, звичне марнування днів. Але поступово під блиском з’являється живе обличчя — втомлене, здатне відчувати. Її подорож до Китаю стає паломництвом до себе. “Розмальована вуаль” — це роман про те, як людина вчиться мовчати і в тому мовчанні знаходить правду.
Терористи і чорносотенці
Прочитала монографію шанованого Олександра Реєнта та маю неоднозначну реакцію. З одного боку, солідна книга про мало описаний у наш час період перебування українських земель у складі Російської імперії. Використано читало архівних документів, є згадки на статті в тогочасних газетах («Киевлянин», «Южный край»), наявні посилання на сучасних дослідників проблеми, зокрема М. Гаухмана та В. Волковинського. Значний фактаж, чимало уваги приділено загибелі Петра Столипіна в Києві. Є достатньо цікаві світлини, хоча газетний папір і чорно-білі параметри фото псують загальне враження.
Не сподівайтеся позбутися книжок
Ця книга нагадує гру двох старих друзів, які знають занадто багато, щоб говорити серйозно. Еко й Кар’єр говорять про книжки ніби про живих істот. “Не сподівайтеся позбутися книжок” — це не маніфест на захист паперу. Це роздуми про пам’ять. Про те, що книжка — не просто носій тексту, а спосіб бути в часі. Вона не протистоїть технологіям, бо сама є технологією, старішою за всі інші. Діалог сповнений несподіваних поворотів: тут античність зустрічається з кінематографом, інквізиція — з ґуґлом. Обоє співрозмовників відмовляються від позиції пророків: вони не передбачають майбутнє книги.
Історія Європейської цивілізації. Середньовіччя. Собори. Лицарі. Міста
У томі “Історія Європейської цивілізації. Середньовіччя. Собори. Лицарі. Міста” Умберто Еко виступає не лише редактором, а радше диригентом великого інтелектуального оркестру. Це не підручник і не музейний каталог. Це — живий простір, у якому Середньовіччя дихає. Книга не вибудовує хронологію — вона вибудовує відчуття. Історія тут не зведена до дат, а зведена до досвіду. Особливо вражає спосіб, у який книга поєднує архітектуру, міф, віру й побут у єдиний текст.
#
Ми відповідальні за тих, кого приручили
Як на мене, читати Сент-Екзюпері треба років у 40. Як мені зараз. Коли прожив більшу частину життя, чи принаймні половину, цінуєш дружбу та почуття, маєш дітей, онуків. Коли є досвід.
Бавдоліно
Еко створює середньовічну пригоду, де вигадка — головний двигун цивілізації, а міф — єдина форма правди. Головний герой — селянський хлопець, який зумів обманути саму історію. Його брехня настільки переконлива, що вона породжує міста, релігії, імперії. Усе, чого він торкається, перетворюється на легенду. У цьому парадоксі — серце роману. Людина створює світ не за допомогою істини, а через історії, у які готова повірити. Еко будує текст з хронік, листів, вигадок, цитат і псевдосвідчень. Його проза густо насичена середньовічними деталями.
Номер нуль
Умберто Еко завжди писав не про події, а як народжується думка, як створюється віра, як текст починає керувати тими, хто його читає. У «Номері нуль» його лабораторія — редакція вигаданої газети, де брехня виробляється свідомо, за графіком. Газета називається «Завтра», але в ній немає нічого від майбутнього — лише ретельно зібрані уламки сьогоднішніх страхів і вчорашніх пліток. Це видання для шантажу, інструмент тиску, фабрика підозр. У центрі історії невдаха-журналіст, який погоджується працювати в цій «редакції-примарі». Він ніби свідок експерименту над правдою: як її можна імітувати.
