Рецензії та відгуки на книгу

Ці тексти — не описи подорожей у звичному сенсі, а глибоко індивідуальні спроби осягнути реальність через рух, відстань, випадковість зустрічей і навіть самотність. «Мандрування» — не стільки про географію, скільки про внутрішнє блукання. Гессе не спішить, не захоплюється барвами міст, не намагається зачарувати читача. Тут іронія межує з розчаруванням, а короткі абзаци вміщують цілі періоди внутрішнього пошуку.  У «Курортнику» з'являється тонкий гротеск — Гессе вивчає буржуазне дозвілля як майже театр абсурду.

У цих двох творах — відлуння однієї ідеї: бути митцем означає бути відокремленим. Але не з гордості чи пихи, а з природи. У «Гертруді» і «Росгальде» Гессе підбирається до самої межі між творчістю і життям, між звуком і мовчанням. «Гертруда» — це роман про форму любові, яку може дозволити собі людина, занурена в мистецтво. Герой живе у звуках, але не в подіях. Його стосунки з Гертрудою не розгортаються, а ніби застигають у певній тональності — недомовленій, витонченій, болісній. Його музика — це спосіб не спілкування, а проживання неможливого.

Ця книжка не про протистояння розуму й чуттєвості, не про вибір між монастирем і дорогами світу. Це історія про те, як людина намагається прожити себе. Нарцис — це форма. Гольдмунд — вміст. Нарцис, хоч і мовчазно милується своїм віддзеркаленням у світі знань, відчуває порожнечу. Гольдмунд — навпаки, повен життя до країв, але розчиняється в ньому, втрачає себе в кожній жінці, в кожному образі. І коли Гольдмунд вирізає фігуру Діви Марії, він не просто творить — він намагається зафіксувати те, що завжди вислизає. І все ж, попри час і місце дії, «Нарцис і Гольдмунд» — це роман дуже сучасний.

Це не детектив у класичному розумінні, і не трилер у традиційній формі. Це майже психіатричний звіт, написаний мовою літератури. Твір, у якому логіка зникає в диму пожежі. Головна героїня після трагедії втрачає пам’ять. Вона спадкоємиця чи самозванка? Ця Попелюшка не шукає принца, вона шукає себе. І, що страшніше, — знаходить не те, що сподівалася. Ідея твору — деструкція ідентичності через пам’ять. Те, ким ми є, залежить не лише від того, що ми пам’ятаємо, а й від того, що інші нам дозволяють згадати. У творчості Жапрізо цей роман стоїть осторонь. «Пастка» — це скоріше експеримент.