Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у листопаді 2025 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книги користувача
Персики для
Авторка торкається тем, що зазвичай обходять стороною або прикривають гучними деклараціями. Гарріс не дозволяє розслабитися у звичних моральних категоріях. Мені подобається, як авторка працює з протилежностями. Мусульманська громада, консервативні католики, діти, що швидше за дорослих відчувають фальш. У цьому є особлива правда про наші часи: ми живемо поруч, але рідко бачимо одне одного по-справжньому. Смак, запахи, рухи — усе набуває ролі аргументів у суперечці, де ніхто не має остаточної рації. І саме це мені найбільше імпонує: авторка пропонує не висновок, а спосіб бачити.
Ожинове вино
На поверхні — історія про письменника, який тікає з міста до французького села аби знайти натхнення. Але під цим сюжетом — пошук смаку життя. Книга говорить про пам’ять, що не відпускає. Про те, як минуле може визріти в нас, немов вино в темній пляшці — поки ми самі не відважимось її відкоркувати. “Ожинове вино” — це роман про алхімію між людиною і землею, між письмом і досвідом. Про те, як кожна історія має свій сезон дозрівання. І коли він настає — не треба бігти. Треба відкрити пляшку, вдихнути і по-справжньому скуштувати.
П’ять четвертинок
Гарріс створює історію — варить її, як повільне варення зі спогадів, де кожен шматочок минулого має свій смак і свій біль. У центрі жінка, яка не тікає від минулого, але живе в ньому, наче в будинку без вікон. Її спогади — не ностальгія, а зворотна сторона дитинства, темна й непередбачувана. Гарріс не романтизує пам’ять — вона показує її як стихію: теплу, коли гріє, і руйнівну, коли повертається. Кожен розділ — ніби рецепт, де між рядками замішано провину, кохання, страх. Іноді здається, що Гарріс не пише про людей, а про їхній післясмак — те, що лишається, коли все вже сталося.
Крадійка суниць
Гарріс знову повертає у знайомий світ, де звичайне приховує дивну магію. А запахи, смаки й спогади переплітаються. Але цього разу — не просто продовження “Шоколаду”. А осмислення того, як час стирає межі між добром і спокусою, правдою й легендою, материнством і самотністю. Ідея роману — про пам’ять, що зберігається не у світлинах, а в смакові, у ритуалах. “Крадійка суниць” про спробу повернути собі частинку себе, зниклу разом із часом. І коли остання сторінка закривається, залишається відчуття, ніби ти й сам щойно щось украв — крихту спогаду.
Франкенштейн
Франкенштейн — не безумець і не геній. Він — людина, яка повірила, що може стати богом. Його одержимість проникненням у саму суть життя народжує істоту. І в цій трагедії — не лише чужорідність, але й болісна жага бути прийнятим, бути почутим, бути... коханим. роман пульсує електрикою епохи — доби наукових відкриттів, коли люди вперше зазирнули за межу можливого. Але водночас у тексті живе античний дух — Прометей, що викрав вогонь і поніс кару. Франкенштейн теж краде — не вогонь, а таємницю життя. Мова роману — елегантна й водночас стримана.
Ніч у самотньому жовтні
Є такі книги, які не просто читаєш — а заходиш у них, як у старий цвинтар у тумані, озираючись, відчуваючи тривожне дрижання в повітрі. «Ніч у самотньому жовтні» саме така книга. Вона не лякає, вона зачаровує. На перший погляд — це гра. Таємна, стара, що розгортається лише раз на століття. Гравці — персонажі, знайомі нам із найтемніших сторінок літератури та легенд… Але розповідає нам цю історію… собака. Так, саме пес — вірний компаньйон свого господаря-чаклуна. І цей на диво розумний пес виявляється не просто свідком, а гравцем, стратегом, хронікером і філософом.
Сто років самотності
У світі, де межа між реальністю та вигадкою тане з’являється місто-сон, місто-міраж, створене з пилу, спогадів і магії. Саме тут, у серці забутої долини, розгортається історія, що триватиме сто років і одну вічність — історія самотності, що передається, як родинне прокляття. Габріель Гарсія Маркес створив нову міфологію. «Сто років самотності» — це літературне полотно, виткане з див, болю, пристрастей і снів. Родина Буендіа — наче багатоголоса симфонія пристрастей, провин і примар.
За відсутності чоловіків
Париж, 1916 рік. Час, коли чоловіки у формі щодня залишають свої домівки, щоби зникнути в окопах, у забутті, у небутті. І саме в цій порожнечі, залишеній відсутніми, народжується історія, що ламає умовності. 16-річний юнак зустрічає дорослого, освіченого, трохи втомленого від війни чоловіка. Між ними — прірва у віці, соціальному статусі, досвіді. Але між ними і — невідворотне тяжіння, таке саме незбагненне, як і невблаганне. Автор не прикрашає і не засуджує. Він не моралізує. Його завдання — показати правду такою, якою вона є: оголеною, часом незручною.
Маленький принц
Антуан де Сент-Екзюпері створив мікрокосмос людської душі, захований у простих словах, немов зорі в нічному небі. Здається, це історія про маленького хлопчика з далекої планети. Мандрівка героя — це не лише подорож між астероїдами. Це шлях до розуміння себе. Кожна планета, кожен дивний дорослий, якого зустрічає Маленький принц, — це символ того, що ми втрачаємо, коли виростаємо: фантазію, щирість, вміння дивуватись, радіти дрібницям… любити без умов. Найбільша магія цієї книги — в її простоті. Дитяча мова приховує дорослі істини, які не кожен дорослий зможе прийняти.
Хід королеви
Волтер Тевіс створив роман, що зовні виглядає, як історія про геніальну шахістку. Але насправді «Хід королеви» — це партія з життям, де кожен хід — вибір, який змінює не лише результат гри, а й саму людину. Бет Гармон — сирота, тиха дівчинка з глибокими очима та ще глибшими ранами. Вона росте в тиші інтернату, серед сірих стін і пігулок, які роздають не менш охоче, ніж їжу. Тевіс пише тонко, майже кінематографічно. Він не прикрашає героїню. Бет — не «ідеальна жінка» і не «жінка-проти-системи». «Хід королеви» — це роман про гідність, що не вимагає аплодисментів.
- 1
- 2
- 3
- 4
- далі ›
- в кінець »