Поглинання книжок українських авторів незмінно приємне, коли час від часу я повертаюся до перевірених авторів. Сьогодні перегорнув останню сторінку роману і перевірив запас літератури: все, більше нечитаних творів Євгенії Кононенко не маю. Отакої! А тоді знаєте, що зробив? Розкрив цей її роман і паралельно ще одну добірку новел під спільною назвою «Кат». Дослідивши обидва тексти, констатував: а дитя нівроку підросло! Я умисно не порівнював твори, доки не завершив читання роману. Нехай це буде випробування мого терпіння.

Розмірковуючи над відгуком до цієї книжки, я би хотів порекомендувати і всі інші твори Володимира В’ятровича, навіть не прочитавши їх. Ви знаєте, чому сміливість цієї заяви мене не лякає? Напевно, чи не кожен готовий ствердно відповісти на питання: чи знайоме вам ім’я автора? Публічність історика і громадського діяча робить свою справу. Чи бездоганні його наукові праці? Чи має він опонентів і наскільки серйозними можуть бути інші точки зору на нашу історію? Наскільки можна покладатися на думку вченого і активного автора багатьох історичних видань, монографій, досліджень?

Хотів би я полюбити з першого... рядка, розділу. Хотів. Як колись полюбив літературу Японії, Туреччини, Бельгії, Афганістану, Канади... Ні, не обов’язково перша книжка накладає відбиток на всю національну літературу. Просто, коли вона перша, скласти враження про митців країни в цілому неможливо. Чо Намджу для мене – перша авторка з Південної Кореї, а що я взагалі знаю про них – про корейців і їхнє мистецтво? Про древніх єгиптян можу дещо розповісти, про майя. Доречі, де зараз майя? А корейці не такі вже й віддалені, особливо ж якщо зважати на кількість південнокорейських машин на вулицях.

Розповідаючи про цю збірку, я попадаю під впливи, які варто було би лишити за рамками відгуку і не можу відступити від особистості автора, його близьких і друзів, чиї слова любові вислухав зовсім нещодавна, під час презентації книжки. Моя прискіпливість до тексту не відміняє симпатій до письменників, якщо вона виникла, не відміняє поваги до вчинків, які залишають по собі хоч поети, хоч прозаїки, ті що з нами і ті, які відійшли, лишивши сліди на землі і в пам'яті. Говорити про Іллю в минулому часі не хочеться.