Великий захват у мене викликали оповідання Володимира Винниченка, об'єднані у збірку під назвою "Намисто", у якій порушена тема життя бідняків на початку XX ст. Ніби як намистинки нанизав на нитку письменник історії життя простих людей. Найбільше мені припали два оповідання: "Гей, не спиться" і "Гей, чи пан, чи пропав", у яких діють ті самі персонажі.

Історія із книги "Дахи Тегерану" Махбода Серанджі мені дуже перегугується із книгою "Ловець повітряних зміїв" Халеда Хосейні - події, що розгортаються в обох книгах відбуваються в країнах Близького Сходу, історія охоплює - ІІ пол. ХХ ст., а в основі твору - драма очима підлітків.

Я була певна, що в темі Голокосту мене нічого вже не вразить. І мова не про зосередженість письменника на фокусі як передати жорстокість нацистських таборів, - ні. І не люблю, коли лірична лінія виступає головною в книзі, через яку губиться важливість трагічності подій на тлі. Тому книга Рудольфа Яшика залишила після читання в мене дуже розбурхані почуття.

Новелістика Вільяма Фолкнера охоплює кілька історичних епох, які відбувалися впродовж 250 років, а  уіз безлічі дрібних мозаїчних історій кожної новели складається цілісна картина американського Півдня. І ця картина охоплює часи, коли ще жили у тамтешніх непрохідних лісах індіанці чикасо, яких згодом витіснили білі, розвівши там плантаційне господарство з чорними рабами і аж до часів індустріального розквіту.