На свій сором зізнаюся, що мало знаю про представників "розстріляного відродження". Й мало творів жертв червоного терору читалися мною...

Нині, коли українці продовжують виборювати свою свободу, коли від російських куль і ракет гине українська інтелігенція, - мусимо знати й читати більше творів цих постатей.

Нашим сучасникам мало, що скаже ім'я Василя Бобинського. Та ще років сто тому його називали "найталановитішим після
І. Франка галицьким поетом". Зараз мало хто знає про нього навіть на його малій Батьківщині.

Коли у міжвоєнний період в окупованій радянщиною Україні силою катували українське слово, а культурна спадщина ставала "розстріляним відродженням", збереження національної ідентичності лягло на плечі галичан.

Кожна корінна нація північноамериканського континенту має свою сумну історію колонізації. Коли колоністам не вдавалося знищити ідентичність котрогось індіанського племені, забороняючи вживати їм рідну мову, зберігати власну культуру, їх знищували фізично (на жаль, це знайомо українцям). Котрійсь нації «пощастило» вижити у більшій чисельності, котрусь тотально знищили повністю.

Як же так сильно можна любити свою Батьківщину, щоб найбільше жадати на її землях війни.

Спершу може здатися, що за такими твердженнями сербський письменник й дисидент Драґослав Михаїлович ідеалізує війну. Та у романі "Коли цвіли гарбузи" автор і не намагався оспівувати оди боротьбі за свободу, ні вищим ідеалам, ані героїзму чи пожертвам. Чогось суто політичного в романі нічого й немає. Все що в центрі уваги - це особиста драма головного героя.