You are here
Рецензії та відгуки на книгу
У Сухумі очікується дощ
Книжка, скажімо так, іноземного автора сюжетно накладається на новітню історію моєї країни, при тому, що ми навіть не маємо спільного кордону з Грузією і з Абхазією, як складовою частиною Сакартвело, грубою силою відірваною від єдиного тіла. Війна – це злочин, іноді злочин однієї сторони, а іноді й кількох сторін проти когось: я в цілому беру всі війни на землі і узагальнюю, щоб виділити спільний корінь двох різних війн у двох країнах, які не розділяє спільний кордон.
Пожежі
Мій перший ліванський, точніше – лівансько-канадський, автор напевно залишиться в пам’яті завдяки незвичайному для прозаїка стилю, коли в одному послідовному тексті зустрічаються діалоги героїв різних часових рамок, коли за словами персонажа теперішнього часу йдуть слова героя багаторічної давнини. Але до цього можна швидко прилаштуватися, не втрачаючи суті роману. «Пожежі» - це про сімейну трагедію в результаті війни в Лівані. Прекрасна країна, яка могла би стати прикладом толерантності для різних цивілізаційних формацій на планеті.
Осінь без провини
Створений для реальної казки присередземноморський Ліван я уявляв не так. Зовсім іншим, ніж в його змальовано у творах сучасних ліванських письменників. А колись в приклад ставилася толерантність мультикультурного народу, що мав щастя народитися в такій мальовничій країні, близькість якої до екзотичної природи відображена на державному гербі і прапорі. Не так, все давно і далеко не так і ми це трохи знаємо. Не так, щоб сприймаючи близько до серця, але назва столиці – Бейрут пов’язана асоціативно з війною, насильством.
Повідомлення Броуді
Я з когорти диваків, які твердо переконані, що решту життя потрібно надолужувати, читаючи непрочитані твори українських авторів. Чого нас (моє покоління) не навчили в школі, тим ми обікрадені і все це потрібно повернути собі. Але реальність тим і відрізняється, що серед сотні книжок в сформованій мною черзі є купа іноземних авторів, а серед них – Борхес. Не читати Борхеса, коли він сам іде до рук? Ні! Ім’я, відоме мені віддавна, а долучень до його мистецтва – нуль. Сама тільки біографія несамовитого аргентинця – сюжет для трилогії на дві тисячі сторінок.
Пасажир
Маючи свою ціннісну шкалу, я ділюся враженнями від прочитаної книжки, правда, не оголошуючи оцінку: шкала-то моя особиста, а я хто? Кінь в пальто, в сенсі – звичайнісінький читачик. Як затявся на читанні в дитинстві, так і гризу їх – ті книжечки, як горіхи. Відгукуюся не на кожний твір, а коли припекло так, що хочеться висловитися. Посередню літературу, невдалі твори, слабкі, зарозумілі, невиправдано переобтяжені матами заради матів, банальні, беззмістовні, тощо – пропускаю. А таких авторів не скубу. Нащо? Може комусь подобається. Хотів пропустити й «Пасажира» Олега Драча.
Безодня
Подивишся на нашу планету очима астронавта – наче й нічого. Опустишся в повсякдення – інший вимір і дійсність, до якої прикметник «сувора» не дотягує за емоційним навантаженням. Почитаєш прогнози вчених людей – вся палітра можливих варіантів, але з коротким «якщо». А звернешся до частини Євангелії, наприклад, до 24-го розділу від Матвія – вже не потрібні ні книжки, ні світлини, ні аналітичні статті. Все приблизно, в міру уяви кожного, більш-менш зрозуміло. Я звернувся до варіанту десь посередині пропозиційної палітри. Марися Нікітюк в книжці «Безодня» - саме про це.
Двоє добродіїв із Брюсселя
Цим самим запалюю нову зірку на приватному книжковому небі – першу в сузір’ї бельгійських письменників. Декілька книжок різних авторів вже понад рік відлежуються в черзі. І от, не вперше читаю відгуки на цю добірку оповідань. Значить, автор того вартий. В основному, читачі діляться враженнями від першого оповідання, яке дало назву виданню. Чи аж настільки тема одностатевих стосунків є екзотичною у нас? По прочитанні книжки я би відзначив і інші оповідання, в яких автор піднімає різновекторні проблеми сімейного життя.
Пан Ібрагім та квіти Корану
Сміх, та й годі! Мій вчорашній відгук на нашумілу книжку Шмітта «Двоє добродіїв із Брюсселю» дав швидкий, несподіваний плід. Вранці я отримав повідомлення вже про цю книжечку. А мене достатньо поманити фотографією книжечки, далі процес піде сам. Післяобідній час. Автобус. Бібліотека. Буквально за пару хвилин книжка в моїх руках і, посміхаючись, я оцінюю її об’єм. Якраз доїхати до своєї зупинки і можна повертатися знову до бібліотеки. Майже так і сталося, бо довжини маршруту трохи не вистачило, щоб дочитати до кінця, а решту шляху додому я не міг читати, бо пішов сніг.
Кат
Після вдалої розвідки в глибокі бельгійські тили повертаюся до перевіреної вітчизняної літератури, до творів Євгенії Кононенко, якими авторка наситила бібліотеки, книгарні і ці, як їх там неоковирно називають – гаджети. Хоча, який же він гад – мій телефон? Який, якщо з нього я і читаю книжки, а прочитуючи, переміщаю в сховище, де за спостереженнями їх, нечитаних, лежить ще близько дев’яноста найменувань?
Доця
«Доця» –це як розмова з сусідкою, яку зустрів через вісім з половиною років по всьому, що я і вона пропустили через себе в 2014-му, в нашому Донецьку. Ми так і спілкувалися ж жінкою, яка є доцею в романі і збірним образом різних людей. Вона поділилася історією своїх дій в умовах окупації міста, а я подумки переривав її монолог вкрапленнями своїх спогадів. Наші сліди залишалися на вулицях і, імовірно, при тих чи інших подіях ми могли знаходитися в якомусь метрі одне від одного.