Ця історія торкнулася мого серця, вона зажевріла в моєму серці, і вселила віру, що не все у цьому світі так безнадійливо. З цією книгою, я розумію, що допоки будуть такі історії - то відчуття толерантності не згасне у серцях людей.

Книга зовсім не повчає, вона у певній мірі дає можливість побути читачу по іншу сторону і приглянути, що відчувають особливі люди.

Щоразу читаючи політичні романи, а якщо ще й ті, що все стали класикою літератури, мене не покидає відчуття якже все в політичному житті циклічно.

Брудні методи в американській політиці, спостерігаю зараз і співставляю із подіями після Великої Депресії, і які описані у цій книзі - нічого не змінюється. Сполучені Штати, які позиціонують як країна демократії та свободи, нібито "взірець" для інших країн, прокладала і продовжує прокладати свій шлях, опираючись на брехню.

Пройшло вже чимало років як я вперше прочитала цю притчу від Еріха Кестнера. А силу останніх політичних подій згадала її перечитала її знову.

Ця книга із серії тих, о для дітей сприйматимуться як пригоди, а от повчальною вона виявиться для дорослих.

Посил як у цієї книги я вже зустрічала у творчості Генріха Белля та Еріх Марії Ремарк. Так, ця книга має антивоєнний підтекст.

Родинна грузинська сага, яка викликала у мене неоднозначні відчуття від захвату до обурення.
Найперше, що я очікувала, так це відчути грузинський колорит, їхню культуру. Але якщо країна була під совєцкою окупацією впродовж стількох десятків літ, то й отримаємо у процесі читання не відчуття грузинського колориту, а історію життя однієї династії із партійної верхівки.

Так, у кожного із членів родини було непросте життя, але що вже казати про простий люд. Ця історія чітко показує як працює карма - за задіяння кривди доля неодмінно виплатить, як не на тобі так на дітях.