
Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у жовтні 2025 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книги користувача
Перший історичний роман Павла Загребельного. Прикметно, що написано його 1968 року, тоді ж було створено «Собор» Олеся Гончара, що є символічним, адже обидві книги про архітектурні памʼятки. У «Диві» є три хронологічні лінії: часи Київської Русі, друга світова війна і сучасність. Найбільш важливим є сюжет про майстра Сивоока, що брав участь у спорудженні Софійського собору; його стосунки із Ярославом Мудрим. Доволі багато уваги приділено життєвому шляху майстра, його поневірянням світом, перебуванні в Болгарії і Константинополі.
Роман «Євпраксія» розповідає про трагічний життєвий шлях Київської княгині Євпраксії Всеволодівни. Це була сестра Володимира Мономаха й онучка Ярослава Мудрого. У 12 років її видали заміж за німецького маркграфа Генріха. Після його смерті вона одружується з імператором Священної Римської імперії Генріхом Четвертим. Однак останній морально знущався з дружини, змушував її брати участь в оргіях та мати стосунки з іншими чоловіками. Жінка не витримала такого приниження і втекла до папи римського, а пізніше повернулася на Русь.
Найгірша книжка Ішігуро з тих, які я читала. На даний момент я прочитала все, що пропонує «Видавництво Старого Лева». По-перше, дуже товста книга. Як дві звичайних. Тобто Ішігуро вдався до експериментів із обсягом. По-друге, написано в сюрреалістично-магічнореалістичній манері. Я не розуміла, про що я читаю, навіщо я це читаю, насамкінець, навіщо це все написано і що, власне, хотів сказати автор. Не було ще такого (до появи цього роману), щоб я змушувала себе читати твори сера Кадзуо чи щоб вони в мене не залишали якогось після смаку. А тут постійно змушуєш себе читати, страждаєш.
У цій збірці творів Оксани Забужко мене найбільше вразила новела «Я, Мілена». Чимось вона мені нагадала «Портрет» Миколи Гоголя та «Портрет Доріана Грея» Оскара Вайлда. Є чудова телеведуча Мілена, яка живе зі своїм чоловіком. У якийсь момент відбувається роздвоєння: Мілена з телевізора починає жити окремим життям, стає конкуренткою реальної Мілени, навіть в якийсь спосіб займається сексом із чоловіком реальної Мілени. І вся ця містика приправлена важкими українськими новотворами, діалектизмами та розлогими мовними конструкціями. Читається важко і незвично.
Роман, який я відверто починала читати разів з пʼять ще у школі, однак дочитала в університеті, й лише тому, що його було включено до іспиту. Це проблема не письменницької манери й не сюжету - просто історичні романи читати складно. Хоча до Загребельного може бути лише повага, адже він пише талановито, великими реченнями-періодами. Сама історія після виходу серіалу стала відомою на всю Україну, хоч український серіал з Ольгою Сумською знято за мотивами Осипа Назарука.
Збірка творів Остапа Вишні, що вражають не лише гумором, але й подеколи сарказмом. Кожне речення можна розглядати як неперевершений твір. Чого варта усмішка «Моя автобіографія», читати яку і не сміятися неможливо. Автор жартує з власного життєпису, з того, що в його родині часто вживали алкоголь, народжували дітей, що його дитячі роки - це сон і їжа. В той же час письменник пише із теплом і невеликою тугою, бо відчувається любов до батьків, братів і сестер.
Дуже цікавим є цикл кримських усмішок. Та й взагалі, яку усмішку не візьми, всюди тепло й щирість.
Збірник так званих усмішок - невеликих оповідань жартівливого характеру, які Остап Вишня створював впродовж життя. Обсяг кожної оповіді - декілька сторінок. Особливо важливим є те, що письменник вбачає, що необхідно захищати природу, тобто на полювання треба їхати не з метою вбивства тварин, а заради насолоди - посиденьок біля вогнища, розмов про сенс буття, вигаданих історій про зловлену рибину чи звіра, якого вдалося вполювати. Особливо дотепною є усмішка «Як варити і їсти суп із дикої качки». Звісно, що про вбивство качки при цьому не може бути й мови.
Тривалий час цей твір було заборонено. Сталіну він не подобався. Тож 1943 рік, коли було написано «Україну в огні», став для Довженка епохальним.
Це твір про другу світову війну. Без прикрас. Без оспівування компартії і партизан. Героями є родина Запорожців. Особливо тонко створено образ Олесі , яка вирішила віддати свою цноту українському хлопцеві, якого раніше ніколи не бачила. Ним виявився Василь. І символічно, що дівчина не загинула, що Василь повернувся, що в них склалося особисте життя.
Є у творі й зрадники, поліцаї, дезертири. Є і справжні герої.
Це справжній щоденник, який вів Олександр Довженко під час другої світової війни та у післявоєнний період. Уривки з нього ми вивчали у школі у нульові роки. Тоді цей твір було вперше включено до шкільної програми. Не можна сказати, що Довженко не був комуністом. Ні, він залишився прихильником соціалістичної ідеології. Але він бачить усі вади, бачить на власні очі війну і знищення людства, вивезення культурних памʼяток, руйнування міст і сіл, загибель людей. Він проклинає Гітлера та його пособників.
Роман Юрія Яновського, про який було не прийнято згадувати в радянські часи аж до 1983 року. Критики вбачали в ньому недостатньо розкриту роль партії, ідеалізацію козаччини та вільного духу. Тому з 1930 року понад пів сторіччя книга не могла знайти свого читача.
Читала цю книгу в університеті. Не дуже вона мені сподобалась, адже я не люблю книги про громадянську війну, з описами битв, тактикою і стратегією. Це «чоловіча» література. Можливо, хлопцям вона припала більше до душі.





