
Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у червні 2026 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книги користувача
Активність
11096
Наталія Білоус поряд з Наталією Яковенко та Оленою Русиною є одними з небагатьох серйозних науковиць, що досліджують період Великого князівства Литовського й зокрема запровадження Магдебурзького права. Нагадаю, що це право на самоврядування, яке прийшло на українські землі із Німеччини. Першими містами, де було проголошено це право, були західноукраїнські. В Києві Магдебурзьке право було запроваджено наприкінці 15 століття.
У монографії розглянуто конкретну реалізацію цього права на прикладі Києва.
Доволі скрупульозне дослідження зі звичаєвого цивільного права українців, підготовлене шляхом залучення широкої джерельної бази, зокрема архівних матеріалів, фольклору, етнографічних даних. Особливо цікавими є роздуми на тему інституту приймацтва і ролі жінки в українській родині. Монографія логічно структурована. До історіографічного та джерельного опису жодних зауважень немає. Книга розрахована на вузьке коло спеціалістів цивільного права, істориків періоду 19 - початку 20 століття, етнографів. Пересічному читачеві дослідження може здатися нудним та надто складним для читання та аналізу.
Читаєш Василя Симоненка - і завжди замислюєшся про його талант і про те, як рано обірвалося життя цього геніального поета. В його творах знаходимо безліч мотивів: «Ти знаєш, що ти людина?» - про високе слово Людина, бути людиною не просто, треба відповідати моральним критеріям. «Лебеді материнства» - про материнську любов, яка оберігає сина всюди, й паралельно з цим про любов до Батьківщини, адже «вибрати не можна тільки Батьківщину». А скільки патріотизму у фразі: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю».
Уславлення запорозького козацтва, однак в той же час негативне ставлення до поляків, - таким є ідея твору. Можна по-різному оцінювати політичний підтекст «Тараса Бульби», адже без дозволу цензури у Російській імперії книги не видавалися. Однак очевидним є те, що Микола Гоголь уславлює відданість своєму народові та зневажає зраду. Це яскраво видно на прикладі синів Тараса Бульби - Остапа та Андрія. Остап до останнього подиху захищає інтереси козацтва, а от Андрій переходить на бік поляків через кохання до панночки.
Я теж читала «Климка» у школі і плакала. Наша вчителька не могла повірити в те, що хлопчик загинув. Тим більше, що прямо про це Григір Тютюнник не пише: свідченням є сіль, що стала сипатися з мішка. Не може так бути, щоб він загинув, його обовʼязково врятують.
А от сьогодні, на жаль, мені здалося, що автор усе-таки допускає загибель свого головного героя. І цим він посилює драматизм і трагізм другої світової війни, коли гинули не тільки дорослі, а й діти.
Григір Тютюнник - майстер новели. Як Шмітт у Франції. Його слово завжди є влучним, а образи - колоритними. І катарсис після прочитання.
Не всі книги Сергія Плохія мені припадають до душі, але ця сподобалася. Можливо, через те, що автор не засмітив її зайвими фактами, а обрав публіцистичний стиль оповіді; чітко структурував книгу, давши назву кожному розділові. Та й саме дослідження обсягом лише 200 сторінок.
Це розповідь про окупацію росіянами Чорнобильської АЕС під час повномасштабного вторгнення. Прикметно, що у книзі багато цитат та інтервʼю. Росіяни показані як жертви пропаганди, хоча більшість із них відзначені як відносно адекватні. Натомість чеченців подано як повністю неадекватних.
Історія про пристрасне кохання, яке може зупинити лише смерть. Гордовита циганка Кармен зваблює Хосе і робить із нього спільника, зачаровує своєю красою, а потім кидає заради тореадора Лукаса. І Хосе нічого не залишається, як убити Кармен і покласти в могилу обручку, яку він їй подарував. Чотири розділи книги, і Проспер Меріме є не просто оповідачем, а й учасником подій. У заключному розділі, не такому цікавому, йдеться про історію циган.
Як на мене, не стільки є цікавим сам твір, як створені автором образи Кармен і Хосе, потім розкручені в опері Жоржа Бізе.
Свого часу до розгляду пропонували тільки одну новелу - «Подвійне коло», адже якщо читати весь твір, то в ньому показано перемогу радянських військ у громадянській війні в Україні. А от новела «Подвійне коло» у цьому плані видається більш-менш нейтральною і демонструє трагізм українського (як і будь-якого) народу під час громадянської війни, коли сини однієї матері демонструють різні політичні вподобання і змушені битися один з одним,
Серпень 1919 року. Бій під Компаніївкою. Петлюрівець Оверко вбиває свого брата Андрія, що воює на боці Денікіна.
Надзвичайно веселе оповідання Григорія Квітки-Основʼяненка, написане у бурлескно-травестійному стилі, тому дехто вбачає у ньому вплив Івана Котляревського. Обовʼязково прочитайте його та посміхніться. Перед нами ярмарок у селі. Гучна подія, багато людей. Маляр Кузьма Трохимович демонструє портрет солдата, який він сам зробив. Картина є настільки якісною, що перехожі сприймають портрет за реальну людину і починають із нею розмовляти, дівчата - загравати. Це тривало доволі довго, доки не зʼявився швець і по не дуже достовірно намальованих чоботях зрозумів, що це геть не людина, а портрет.
Вивчали цю повість у школі, але на уроках бесіди з позакласного читання. Напевно, що у сучасній шкільній програмі твір відсутній. На відміну від сентиментальної «Марусі» перед нами твір бурлескно-травестійного характеру, з елементами гумору і сатири. Як і «Салдацький патрет». Це повість, в якій показано, як сотник Забрьоха вирішує боротися із відьмами. Якщо не потоне - значить відьма. Паралельно з цим він мріє про одруження з Оленою і хоче, аби відьма йому в цьому допомогла. Звісно, що жінка зробить все інакше й покарає Забрьоху.





