Це продовження "Синього птаха", написане Морісом Метерлінком у найтяжчий період (тепер ми як ніколи це розуміємо!), у 1918 році, після страшних років Першої світової війни. Я завжди дивувалася тому, що найвидатніші митці створювали і створюють свої найсвітліші твори, в яких заховані ідеали добра, світла, віри та надії у людство, саме у найтрагічніші етапи життя людства. Не є виключенням і "Заручини". Мене особисто до сих пір не відпускають враження від деяких глибоких епізодів цього твору, хоча читала я цю книгу більше двадцяти років тому. Особливо згадую наступне.

80% книги я читала і сміялась в голос – ну от як можна таку єрунду писати. Відклала, посміялась, три рази «ну й дурня», взялась знову – що ж з цього то буде далі і скажу вам – загалом, не шкодую, що таки дочитала, воно хоч мало логічне пояснення, бо я реально не розуміла, що ж за жахіття,а не сюжет.

Ці двоє ніколи б не заговорили, якби не море..
Саме ця фраза мене зацікавила і через неї виникло велике бажання прочитати цю дебютну книжку Анастасії Нікуліної. І це було неймовірно. Це було дуже потужно.

Чотирнадцятирічна Ліза, в якій багато хто може побачити себе, не може знайти спільну мову з оточуючими. Їй здається, ніби ніхто її не здатен зрозуміти, окрім моря та хлопця з ніком Білий Кит. Дівчинка мріє зустрітись з тим, хто може її підтримати та зрозуміти, але чого буде вартувати ця зустріч?

Кожного разу я дивуюсь тому, наскільки Сара Джіо є талановитою письменницею.
Кожен її твір, як окремий витвір мистецтва. Немає нічого зайвого, хоча всього так багато. Її романи, як ковток свіжого повітря. Особливо бестселер the New York times «Остання камелія».
Я з великим захватом читала цю історію, без бажання закрити книгу. Я просто не могла відірватись. Не дивно, що цей твір був найочікуванішою книгою року.

Події як завжди розгортаються в теперішньому і минулому часі.