Полковника Протеро (церковного старосту) в селі ніхто не любив за його зухвалість, нахабність. 😡 І майже кожен у думках хотів би його застрелити 🔫або зарізати ножем. 🔪Але ж чи можна вбити людину лише через те, що ти її не любиш? 

Того вечора у будинку вікарія полковника  застрелили, але ніхто не чув звуків вистрілу, а можу чув, тільки звук йшов з лісу… 🫣 І до цього ж  загадковий годинник на столі, який став о 6:20 і залишена чоловіком записка є дуже дивними…

Я любителька кави, і тому побачивши цю книгу, звісно вирішила її прочитати. Книга Тосікадзу Каваґуті «Доки кава не охолоне» — це ніжна і зворушлива історія, яка змушує замислитися про найважливіше в нашому житті: час, стосунки і те, що ми залишаємо після себе. Події розгортаються в невеликій кав’ярні, яка приховує таємницю: відвідувачі мають можливість повернутися у минуле або зазирнути в майбутнє. Проте є одне правило: повернення триває лише доти, доки не охолоне їхня кава.

Ріст головної героїні у порівнянні з першою книгою не дуже помітний. Я б навіть сказала, що Вільма деградує з кожною новою сторінкою. Її душевні метання між вірою у незрадливість коханого та його можливим залицянням до колишніх змушують перевіряти і свої думки. Можу допустити, що це зумовлено її неочікованою вагітністю. Другим за адекватністю у цьому театрі абсурду, після Амді, є Руне, медіум, який, хоч і дурить людям голову, непохитно вірить, що брехати іншим - не можна. Дуже зворушила історія кохання матері Руне, Елісе, та тітки Вільми, Рут.

"Мова має значення" - зізнавайтеся: про що перше ви подумали? Напевне, про те, про що і я. Олександр Бабінський, автор книжки з такою клікбейтною - вибачте, не доберу іншого слова - назвою попередньо трохи розповідав про свою працю в сториз, тому, мабуть, не лише я була переконана, що вона - про те, як добирати правильні, відповідні до ситуації мовні засоби для оформлення думки. Щось на кшталт різниці між "закінченням війни" та "перемогою України" або між "недоліками" й "зонами росту".