Рецензії та відгуки на книгу

Класика, але сьогодні вона не на часі. Якщо дивитися не лише на текст, а й на постать автора, відомого своїм українофобством, виникає логічне питання чи має ця книга залишатися в обов’язковій шкільній програмі. Українських авторів є достатньо як для формування програми для вивчення. Зарубіжної класики теж вистачає, тож відмова від цього твору не стала б великою втратою.

Щойно побачила цю книгу у передзамовленні у вересні, як зраділа неймовірно: пані Олена Боряк є відомим фахівцем у царині етнології, тож жодних сумнівів у ступені науковості дослідження бути не могло. Ця книга написана на широкому архівному матеріалі, працях дорадянських етнологів, а також польових дослідженнях самої авторки, зокрема під час експедицій Українським Поліссям.

Василь Стефаник, Лесь Мартович і Марко Черемшина належать до так званої «Покутської трійці», бо родом із Західної України, писали твори діалектом. Саме через цей діалект, якщо чесно, я не дуже розуміла зміст новел. І якщо Василь Стефаник більш «розкручений», особливо його твори «Новина» (батько вбив одну зі своїх дочок, а друга відпросилася, проте на неї чекають злидні і важка доля) та «Камінний хрест» (еміграція до Канади галицького селянства через малоземелля наприкінці 19 - на початку 20 ст.), то от про Леся Мартовича цього не скажеш.

«Жовтий князь» Василя Барки - це не просто література, це рентгенівський знімок нашої національної катастрофи, від якого холоне в жилах навіть через десятиліття. Коли я розгортаю цю книгу, мені здається, що я не читаю слова, а чую хрускіт сухої землі й тихий стогін голодного степу. Це текст-сповідь, текст-вирок, який Барка виніс тій нелюдській системі, що прийшла зі сходу, аби випалити саму суть українства.