Роман Уласа Самчука "Марія" був у моїй шкільній програмі в 10 класі, тож уперше я прочитала його в дев'ятому. Удруге повернулась до історії вічниці Марії вже в 25. Не можу сказати, що враження від книжки в дорослому віці змінилися в кращий бік. Тобто я бачу в ній очевидні плюси, але відверто не розумію, навіщо збурюють дискусію про повернення "Марії" в шкільну програму?

Слава Курилов, живучи в СРСР, ніколи не був героєм дисиденського руху. Він ніколи відкрито в голос не заявляв своєї позиції щодо політики комуністичної держави. Саме тому ним ніколи не цікавилося КГБ. Але він відчував себе одним із полонених в'язнів у масштабній в'язниці безглуздих ідей.

Він жив у державі, де люди постійно чогось боялися. Він бачив страх у їхніх очах, у манері говорити один з одним, постійно вслухаючись та оглядаючись.

29 вересня 1941р. - цей день став початком масових розстрілів у Бабиному Яру. За кілька днів було знищено півтори сотні тисяч єврейського населення Києва.

У цей час Толіку Кузнєцову виповнилося 12 років. Всі жахіття та звірства впродовж двох років німецької окупації Києва, хлопцеві довелося бачити на власні очі. За мотивами своїх спогадів він написав роман-документ, і щоразу у ньому нагадував, що "усе в цій книзі - правда".

Яку ж правду розказав світові А.Кузнєцов?

Ця розповідь вирізняється з-поміж інших історій про Голокост. Вже в самій її назві закладені основні принципи позитивного мислення. Одна із небагатьох життєствердних історій у літературі, яка за допомогою "методу Поліанни" здатна надихати людство сприймати у довколишньому світі охочіше позитивну інформацію, аніж негативну. Саме цей напрямок психології застосував у своїй праці "Людина у пошуках справжнього сенсу" Віктор Франкл, та у праці "Вибір" Едіт Еґер, які пережили Голокост.