Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у жовтні 2025 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книги користувача
Шум і лють
Тут розповідь не ведеться, а розпадається, не починається, а вже триває. Це роман не про події, а про відчуття часу, що розповзається. У центрі — сім’я колись впливова, а тепер знесилена, зламана. Їхній занепад — не трагедія, а тиха деградація, де кожен персонаж намагається втриматися на уламках пам’яті, звички, минулої гідності. Форма тут — окремий організм. Чотири голоси, чотири перспективи. Особливо вражає перша частина, подана від імені розумово неповносправного героя, у якого не розділяються минуле і теперішнє, слово і подія. Його свідомість — як ріка, що не знає русла.
Макбет
Це п’єса не про амбіції, а про зараження — про те, як думка, впущена в розум, починає розростатись і перетворює людину на простір для експерименту. Головний герой не схожий на типового трагедійного персонажа. Він не йде до вершини, а сповзає. Його шлях — не боротьба зі світом, а боротьба з тишею в собі, яка все частіше переривається шепотом: «А якщо?..». Його роздуми не глибокі, а болісні, роздроблені, зім’яті страхом. Макбет не філософ і не демон — він той, хто оступився й вирішив більше не дивитися назад. Стиль п’єси — мов туман.
Венеційський купець
На перший погляд — комедія. Є маски, перевдягання, інтриги, весілля в фіналі. Та під цим — неспокійна розмова про вартість людського життя, про право бути іншим і про те, як праведність може межувати з жорстокістю. Шейлок — не просто негативний персонаж. Він створений не для того, щоб бути антагоністом, а щоб викривати. Через нього п’єса дивиться на глядача із запитом: що ми називаємо справедливістю? Чи може милосердя бути вимогою, а не вибором? Шейлок прагне «фунта плоті», і цей абсурд — лише відлуння світу, де образа, приниження і відчуження стали нормою. Його «злість» має коріння.
Антоній і Клеопатра
Шекспір звертається до теми влади, кохання та роздвоєності людської натури. Тут кохання не стільки фатальне, скільки двозначне, зіткане з політики, втоми та пошуку втечі. Антоній — римлянин, солдат, консул. У ньому співіснує героїзм і втома, амбіція й байдужість. Клеопатра безупинно грає, то зваблюючи, то відштовхуючи, то благаючи. Вона не зразок жіночності чи фатальної краси, а складна особистість, що сама створює свої міфи. Мова твору — окремий світ. У порівнянні з «Гамлетом» чи «Отелло», тут риторика щедріша, розкішніша, подекуди навіть надмірна.
Отелло
В «Отелло» Шекспір показує, як легко руйнуються навіть найміцніші стосункі, якщо в них впустити недовіру. У центрі п’єси — не кохання, не зрада і не смерть, а слово. Не те, яке вимовляється з любов’ю, а те, що пускає коріння в сумнів. Те, що здається незначним, але стає ключем до катастрофи. Це історія про людину, яка не витримала двох протилежних сил — внутрішньої невпевненості й зовнішньої маніпуляції. Отелло — не безумний ревнивець і не героїчна постать, він чужий серед своїх, навчається жити у світі, який не визнає його до кінця. Його мова спершу піднесена, спокійна, глибока.
Багато галасу з нічого. Комедія помилок
На перший погляд "Багато галасу з нічого" — класична історія: обман, наклеп, кохання, примирення. Найяскравіші постаті — Беатріче і Бенедикт, чиї словесні дуелі спалахують не гірше за справжні. Їхній діалог — не флірт, а фехтування: любов тут не народжується з ніжності, а проростає крізь захист, сарказм, досвід і розчарування. Вони — не юні Ромео й Джульєтта, а дорослі, поранені, але сильні. Їхня історія — не про кохання з першого погляду, а про любов як вибір.
Приборкання норовливої. Два веронці
"Приборкання норовливої" часто спрощують до комедії про "перевиховання" гордої жінки, але справжнє читання значно суперечливіше. Катаріна — не просто норовлива, вона — жива, горда, вільна. І вся ця історія — не інструкція з підкорення жінки, а швидше — театр про театр, гру про гру, в якій кожен приміряє чужу роль, аби знайти себе. У кінці Катаріна нібито скоряється, але чи це поразка? Чи ми бачимо справжню покору — чи іронічну маску, за якою вона зберігає себе?
Дванадцята ніч
У "Дванадцятій ночі" Шекспір створює світ, де любов не знає статі, статусу чи здорового глузду. Ця комедія - плетиво перевдягань, кохань і непорозумінь. Події відбуваються в місці, що здається більше станом свідомості, ніж реальною географією. це простір гри, де закони логіки поступаються законам бажання. Шекспір сміливо ставить під сумнів сталі уявлення про стать, любов і правду. Тут немає чітких відповідей, хто є ким і що є чим: жіноче — у чоловічому, серйозне — в комічному, справжнє — у фальшивому.
Гамлет, принц данський
«Гамлет» — це не трагедія про помсту. І не історія про нерішучість. Це глибоке занурення в саму межу між думкою і дією. Шекспір пише про людину, яка бачить занадто багато і не може з цим нічого вдіяти. Мова «Гамлета» — не засіб спілкування, а поле бою. Персонажі говорять так, ніби не довіряють власним словам. Все сказане розпадається, затуманюється, перетворюється на запитання. І майже кожне з них — без відповіді. Особливо вустами самого Гамлета, який більше слухає себе, ніж когось. Шекспір не просто занурює героя в рефлексію. Тут кожен крок вперед супроводжується тінню сумніву.
Сон літньої ночі
«Сон літньої ночі» — одна з найлегших п’єс Шекспіра за тоном, але, можливо, одна з найхитріших за суттю. Це не просто комедія з чарами, закоханими та перевтіленнями. Це — витончена гра з природою ілюзії, де театр, сон і кохання зливаються в одне і жодне з них не видається достовірним до кінця. У цьому тексті немає надійної точки опори. Все пульсує, змінюється, ковзає — і так само змінюються почуття, тіла, слова. Те, що здається справжнім, виявляється випадковим; те, що мариться, набуває сили реального. Шекспір тут — не мораліст і не романтик.