Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у січні 2026 року
You are here
Рецензії та відгуки на книги користувача
Різдвяні канікули
Цей роман починається, здавалося б, звично. Заможна англійська родина, свята, спокій, світ, що тримається на усталених правилах. Але Моєм не пише про затишок. Йому цікаво як під цією зовнішньою рівновагою повільно росте тріщина. “Різдвяні канікули” — про втому від уявного порядку, про бажання зірвати маску благопристойності. Сюжет розгортається довкола юнака, який зустрічає жінку з іншим виміром життя. І в цьому зіткненні двох світів — буржуазного й зраненого — Моєм проводить свій головний експеримент. Як далеко може зайти людина, прагнучи зрозуміти чужу правду? Автор не моралізує.
Театр
У “Театрі” відображається не вигаданий світ акторів, а справжня людська гра. Та, яку ми всі щодня розігруємо перед собою та іншими. Це роман про ілюзію, що зростає в людині як звичка, про мистецтво брехати. Джулія Ламберт — акторка не лише за професією, а й за суттю. У її житті сцена не закінчується після оплесків. Вона грає вдома, у коханні, у дружбі, навіть у самотності. Моєм спостерігає за нею з іронією, але без осуду. Мова Моема — стримана. За цією простотою приховується біль старіння, порожнеча слави, страх перед тим, що гра одного дня закінчиться, і не буде більше публіки.
Розмальована вуаль
Моем розповідає історію не про зраду чи кохання, а про поступове розкриття людини перед самою собою. “Розмальована вуаль” про те як руйнується ілюзія. Героїня легковажна, схожа на порожню посудину. Вона спочатку живе ніби в театрі, де всі ролі давно розписані: гарне обличчя, вигідний шлюб, звичне марнування днів. Але поступово під блиском з’являється живе обличчя — втомлене, здатне відчувати. Її подорож до Китаю стає паломництвом до себе. “Розмальована вуаль” — це роман про те, як людина вчиться мовчати і в тому мовчанні знаходить правду.
Не сподівайтеся позбутися книжок
Ця книга нагадує гру двох старих друзів, які знають занадто багато, щоб говорити серйозно. Еко й Кар’єр говорять про книжки ніби про живих істот. “Не сподівайтеся позбутися книжок” — це не маніфест на захист паперу. Це роздуми про пам’ять. Про те, що книжка — не просто носій тексту, а спосіб бути в часі. Вона не протистоїть технологіям, бо сама є технологією, старішою за всі інші. Діалог сповнений несподіваних поворотів: тут античність зустрічається з кінематографом, інквізиція — з ґуґлом. Обоє співрозмовників відмовляються від позиції пророків: вони не передбачають майбутнє книги.
Історія Європейської цивілізації. Середньовіччя. Собори. Лицарі. Міста
У томі “Історія Європейської цивілізації. Середньовіччя. Собори. Лицарі. Міста” Умберто Еко виступає не лише редактором, а радше диригентом великого інтелектуального оркестру. Це не підручник і не музейний каталог. Це — живий простір, у якому Середньовіччя дихає. Книга не вибудовує хронологію — вона вибудовує відчуття. Історія тут не зведена до дат, а зведена до досвіду. Особливо вражає спосіб, у який книга поєднує архітектуру, міф, віру й побут у єдиний текст.
Бавдоліно
Еко створює середньовічну пригоду, де вигадка — головний двигун цивілізації, а міф — єдина форма правди. Головний герой — селянський хлопець, який зумів обманути саму історію. Його брехня настільки переконлива, що вона породжує міста, релігії, імперії. Усе, чого він торкається, перетворюється на легенду. У цьому парадоксі — серце роману. Людина створює світ не за допомогою істини, а через історії, у які готова повірити. Еко будує текст з хронік, листів, вигадок, цитат і псевдосвідчень. Його проза густо насичена середньовічними деталями.
Номер нуль
Умберто Еко завжди писав не про події, а як народжується думка, як створюється віра, як текст починає керувати тими, хто його читає. У «Номері нуль» його лабораторія — редакція вигаданої газети, де брехня виробляється свідомо, за графіком. Газета називається «Завтра», але в ній немає нічого від майбутнього — лише ретельно зібрані уламки сьогоднішніх страхів і вчорашніх пліток. Це видання для шантажу, інструмент тиску, фабрика підозр. У центрі історії невдаха-журналіст, який погоджується працювати в цій «редакції-примарі». Він ніби свідок експерименту над правдою: як її можна імітувати.
вічний фашизм
Це не політичний трактат і не історична довідка. Це спроба вловити запах зла, який ніколи не вивітрюється повністю. Еко не пише про фашизм як завершену історію — він говорить про нього як про хворобу пам’яті. Його «вічний фашизм» — система звичок мислення, що проростає з повсякденності. Він описує тихий вірус у мові, у побуті, в інтонації, коли «порядок» звучить солодше, ніж «свобода». Тринадцять ознак, які він перераховує. Культ традиції, страх відмінностей, зневага до інтелекту, обожнення сили, презирство до слабких — кожен пункт звучить не з минулого, а з сучасності.
Празький цвинтар
«Празький цвинтар» — роман, у якому брехня стає головним рушієм історії. У центрі — підробник та шпигун, який створює фальшиві документи. Саме він пише текст, що стане «Пратоколами сіонських мудреців». Саме в цьому нерв книжки: історія Європи виявляється побудованою на папері, що пахне брехнею. Еко грає з читачем. Він відтворює століття з такою щільністю деталей, що реальність починає розчинятися. Мова роману саркастична. Як легко людське мислення ковтає вигадане, якщо воно вміло подане? «Празький цвинтар» — не просто історія про брехню, а розповідь про те, як ця брехня створює реальність.
Таємниче полум’я цариці Лоани
«Таємниче полум’я цариці Лоани» — це подорож у глибини свідомості, де минуле стає єдиним можливим шляхом до розуміння себе. Головний герой прокидається після коми з ідеально збереженою енциклопедичною пам’яттю. Він пам’ятає цитати з Данте, але не пам’ятає власного дитинства, власного «я». І саме тут пам'ять як архів культури протиставляється пам’яті як досвіду. Текст роману схожий на старий альбом, де під пожовклими сторінками заховані фрагменти життя. Книга дихає пилом старих бібліотек і водночас звучить як монолог людини, що намагається оживити власну душу через знаки культури.