Книжка під такою назвою претендує бути прочитаною серед перших у нескінченій черзі. А ні, вона вилежала близько року. Вона – пастка для мене, читача зі стажем, лише трохи меншим за мій вік. І це перша прочитана книжка Маркеса. Саме час почути вигуки: «Як! Ти не читав Маркеса?» Ні. Як і десятки інших Нобелівських лауреатів. Всі вони – не українські автори. Нашим – пріоритет, а іноземців прошу пред’явити паспорти і біографії. Цей так взагалі міг не потрапити до мого списку, як приятель комуністичних режимів, зокрема – Фіделя Кастро.

Мій перший ліванський, точніше – лівансько-канадський, автор напевно залишиться в пам’яті завдяки незвичайному для прозаїка стилю, коли в одному послідовному тексті зустрічаються діалоги героїв різних часових рамок, коли за словами персонажа теперішнього часу йдуть слова героя багаторічної давнини. Але до цього можна швидко прилаштуватися, не втрачаючи суті роману. «Пожежі» - це про сімейну трагедію в результаті війни в Лівані. Прекрасна країна, яка могла би стати прикладом толерантності для різних цивілізаційних формацій на планеті.

Я з когорти диваків, які твердо переконані, що решту життя потрібно надолужувати, читаючи непрочитані твори українських авторів. Чого нас (моє покоління) не навчили в школі, тим ми обікрадені і все це потрібно повернути собі. Але реальність тим і відрізняється, що серед сотні книжок в сформованій мною черзі є купа іноземних авторів, а серед них – Борхес. Не читати Борхеса, коли він сам іде до рук? Ні! Ім’я, відоме мені віддавна, а долучень до його мистецтва – нуль. Сама тільки біографія несамовитого аргентинця – сюжет для трилогії на дві тисячі сторінок.

Подивишся на нашу планету очима астронавта – наче й нічого. Опустишся в повсякдення – інший вимір і дійсність, до якої прикметник «сувора» не дотягує за емоційним навантаженням. Почитаєш прогнози вчених людей – вся палітра можливих варіантів, але з коротким «якщо». А звернешся до частини Євангелії, наприклад, до 24-го розділу від Матвія – вже не потрібні ні книжки, ні світлини, ні аналітичні статті. Все приблизно, в міру уяви кожного, більш-менш зрозуміло. Я звернувся до варіанту десь посередині пропозиційної палітри. Марися Нікітюк в книжці «Безодня» - саме про це.