Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у жовтні 2025 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книгу
Усі / Найкращі за місяць / Найкращі за рік
Повага до традиції
Повість «Тисяча журавлів» входить до цієї збірки. Написано її було далекого 1951 року, однак твір досі не втратив своєї актуальності та ідентичності. Від нього віє японськістю, якщо можна так висловитися. Напевно, через опис чайної церемонії, якій приділено чимало уваги. Через героїню Тікако - жінку із великою родимою плямою на грудях, з якої росло волосся; організаторку чайних церемоній. Прикметно, що хлопець Кікудзі знає, що Тікако була коханкою його батька, що вона зберігає деякі повʼязані з ним речі, зокрема чашку, що матір прекрасно знала про їхній любовний звʼязок.
По цей бік раю
«По цей бік раю» Фіцджеральд написав у двадцять чотири — і це відчутно. Тому що в ньому є те, чого не вміють фальсифікувати старші — справжнє зачарування собою, світом, розмовами вночі. Головний герой — дзеркало покоління, яке ще не знає, що воно втратило, але вже підозрює, що нічого не знайде. Він красивий, розумний, самозакоханий, читає Ніцше, ходить у Прінстон, закохується надто часто. Фіцджеральд пише різко, рвано, місцями театрально. Тут змішані жанри: есе, діалоги, фрагменти п'єс, внутрішні монологи. На глибинному рівні «По цей бік раю» — це книга про втрату центру.
Дише ніжністю ніч
У «Дише ніжністю ніч» Фіцджеральд розповідає історію кохання та занепаду, розглядає зсередини крихкість успіху, межу між турботою й залежністю. Блискучий психоаналітик, що повільно втрачає себе, розчиняючись у ролі чоловіка, рятівника, естета. Та його пацієнтка, його муза, його пастка. Коли вона поступово одужує, він — навпаки — втрачає центр тяжіння. Фіцджеральд дає час побачити зовнішній фасад Рив'єри 1920-х, модний галас, розкіш, і потім — зануритись у тривожну тишу, де між людьми вже давно не любов, а звичка, страх і тінь минулого.
Шукай душі живої!
Східна мудрість присутня в кожному чотири вірші, що залишив нам у спадок безсмертний Омар Хайям. Цікаво, що його думки настільки всезагальні, що з ними погодяться люди різних рас і сповідань, не лише мусульмани.
Наша вічність - у дітях
Читала сонети Шекспіра у школі, в девʼятому класі. Один навіть вчила напамʼять. Однак багато чого тоді не розуміла. Бачила у цих чотирнадцяти рядках якусь глибоку філософію, для мене, чотирнадцяторічної, далеку.
П’єси Камю
Стиль усіх чотирьох п’єс — лаконічний. Камю володіє умінням писати просто про складне. Кожне слово на своєму місці, кожен персонаж — це ідея. «Калігула» — не історична драма, це схоже на філософський експеримент. Імператор, що шукає абсолютну свободу, а знаходить порожнечу. Камю не романтизує божевілля і не перетворює його на карикатуру. Калігула — не монстр, а людина, яка занадто чесно доводить абсурд до кінця. «Непорозуміння» — камерна п’єса, де злочин проростає з мовчання. Страшні речі відбуваються не через ненависть, а через відсутність слухання.
Щоденники
Це не записи великого письменника, що підбиває підсумки. Це хода живої людини. Тут немає сюжетів, немає вивіреної логіки. Камю пише уривками — думки, враження, речення, які іноді здаються непотрібними, але згодом розгортаються як важливі вузли його внутрішнього ландшафту. Його щоденник — це спосіб говорити з собою вголос. Камю мислить відчуттями. Його світ складається з вітру, тіней, людської мовчанки, рвучких світлих моментів, які тривають секунду, але пояснюють більше, ніж томи філософії.
«Спід і лице», «Шлюбний бенкет», «Літо»
«Спід і лице», «Шлюбний бенкет», «Літо» — складаються в живу мозаїку з пейзажів, запахів, світла, голосів. Але це не путівник по Алжиру, і не мемуари. Камю шукає не місця, а стан — той, у якому людина й світ ще не стали ворогами. Його Алжир — не географія, а стан внутрішньої прозорості, де життя ще не покалічене ідеями. У «Спіді й лиці» Камю пише про тишу, яка нависає над злиденними селами. Але ця тиша не покірність, а гідність. Він бачить обличчя тих, кого зазвичай не помічають, — і описує їх без жалю, але з теплом. Без сентиментів.
Міф про Сізіфа. Бунтівна людина
У «Міфі про Сізіфа» Камю дивиться в обличчя абсурду — без страху, але й без театральної зневаги. Людина для нього — це істота, що питає, а світ — мовчить. Але цей дисбаланс не веде до капітуляції. Навпаки — саме з цього мовчання і починається свобода. Камю формулює ідею абсурду не як прокляття, а як умову — єдину, в якій людина може бути щирою. І Сізіф, що котить свій камінь — не символ поразки, а образ тієї дивної гідності, яка не вимагає перемоги, щоб бути справжньою. У «Бунтівній людині» Камю знову говорить про межі.
Перша людина
Камю не завершив цей роман — його життя обірвалося раптово, і тому текст зберігає незавершеність. У «Першій людині» Камю відходить від притчевості й абстрактного абсурду. Тут автор говорить простішою мовою — це майже автобіографія. Йдеться про пам’ять, що тримає людину на плаву серед бруду, війни, бідності та забутих облич. Альтер его Камю повертається в дитинство, де глуха бабуся, німа від емоцій мати і жорстка школа життя формують його світогляд. Але це не ностальгія. Камю нікого не ідеалізує. Його погляд — не сентиментальний.