Ця книга, схожа на міцний пунш: кокосовий сироп, ром, пряний зірчастий аніс. Загорнутися у плед і читати! Або ж є інший рецепт: вдягти мерехтливу сукню, увіткнути троянду поміж сторінок цієї історії і пройтися вуличками-сторінками. Бо ж детективи не завше в окулярах із товстелезними лінзами, шкіряними дипломатами й підкрученими вусами, еге ж?! Лише уявіть: книгозбірня, де витає аромат стародруків, розмірений темп життя у маленькій волинській Швейцарії – Кременці. І бібліотекарка у ролі детектива.

Читала цю книгу та думала: і кинути би варто, - бо час забирає, а натомість нічого, окрім шоку та якихось тваринних відчуттів, не дає, - і цікаво, чим нарешті вона закінчиться. Ця, як і інші дві книги Люко Дашвар, що я прочитала, щоразу переконуючи себе поставити крапку із її книжками, досить специфічна, бо поєднує, здавалося б, непоєднуване. Тут любов до Батьківщини, що стає ключиком до розгортання справжньої історії, насправді є способом заможної та розпещеної панянки отримати те, чого вона враз забажала, навіть не розуміючи, навіщо.

Книжку Ребекки Кван прочитала за два вечори, сюжет навдивовижу простий і залипальний. Ти ненавидиш головну героїню, а все одно невідривно стежиш за кожною її дією та за кожним повідомленням у соцмережах. "Убивцю", тобто "привида", який завше є в таких детективних історіях, розгадати було досить легко. Сюжет ніби носом нас тицяє: гляньте, яка непримітна персонажка, у якої зовсім немає мотивів дошкуляти головній героїні! Неприємним відкриттям стало те, що американські підлітки, про яких пише Кван, захоплюються російською літературою. Бляха, навіть нашим підліткам ці книжки нудні.