Герой данного произведения позиционировался как человек твердой воли и принципов, что действительно делало его жизнь стабильной и прогнозируемой.

Но в игру вступил соблазн! И вот тут-то «твердость» начала крошится. С этого момента я уже не верил в счастливый исход, и даже «тройка» с «семеркой» меня не разуверили, а скорей даже наоборот. Я ждал момента, когда на сцене, иными словами на сукне игорного стола, должен был явиться «туз»!

И тут нельзя было не проговорить: «Я знал! Я так и знал!».

Да будем верны себе!

І не знаю з чого почати. Дочитавши дану новелу, я немов би став свідком трагедії про яку всім також відомо і казати щось не хочеться, і здається, що слова взагалі будуть зайвими.

Відчувається і жаль, і сум, і сором.

Смішно! Єй-богу, смішно! xD

Основною перешкодою в сприйняті Квітки-Основ’яненка, для мене, є його мова. От важко мені його читати. І якби не його талант як гумориста, то не знаю, чи дочитав би я даний твір взагалі.

На пальцях однієї руки я можу перелічити твори, читаючі які я так сміявся. А от коли я ще й у театр сходив подивитись «Сватання на Гончарівці», то виявилось, що читаючи, я ще не достатньо адекватно сприймав, адже через тих акторів у мене щелепа боліла. :) Це той випадок, коли в театрі не соромно було й, вибачте, «поржати»! :)

До того, як ознайомитися з цією книгою, я вже був знайомий з її автором (через інший твір), і був скептично налаштований вже перед початком.

Дійсно, чогось такого, що викликало би «Вау!», для мене в цій книзі не знайшлося. Лише інколи промовляв про себе «Гм…», ото й усе.

Думки, деякі - не стандартні, однак ніякого відкриття та одкровення. Таке дійсно можна слухати керуючи автомобілем, як аналог якомусь там FМ. Можна сказати, що я залишився байдужим… Ну добре. Нехай! Нейтральним - звучить гуманніше. ;)