Батько української незалежності. Дисидент, двадцять п'ять років життя якого пройшли за колючим дротом. Всі роки ув'язнення Левка Григоровича комуністична влада намагалася "виправити" його під себе, вибити такий для них небезпечний український дух. Не змогла. Не зламала.

Людина, яка ще з 50-х рр. виношувала мрію. Мрію про незалежну Україну. Ці думки - це єдине, що не дало згинути Левку Лук'яненку на каторзі в Сибіру. Завдяки цій великій мрії, українці стали вільними людьми.

Є у цьому романі такий момент, у якому офіцер ґвалтує покоївку, душить її, а потім як сміття викидає через вікно четвертого поверху. Йому намагаються пояснити жахіття скоєного, а він навіть на повному серйозі цього не розуміє - адже щодня скидає на цивільні будівлі тонни вибухівки, у яких по його ж вині гинуть тисячі таких дівчат. І за це він ще й отримує нагороди. Так у чому ж різниця?

"Коли людина позбавлена вибору, вона перестає бути людиною"

Вона перетворюється в агресивну істоту, втрачає людську подобу, вона вбиває невинних людей, ґвалтує жінок, проводить наругу над старшими людьми, грабує та знищує...

Лише спричинюючи жорстокісь ця істота отримує відчуття задоволення та насолоди.

Вона не переймається чимось духовним, ніякої моральної складової, в неї просто примітивний світ мислення. А геноцид людей у її стрийнятті перетворюється на щось буденне.

Їх називають "хібакуся" - людей, які зазнали впливу ядерного вибуху і вижили. Нібито щасливці, але не зовсім.

Ранок 6 серпня 1945р. Хіросіма. Офіційно війна не завершена. Хтось поспішає на роботу, хтось неквапно заварює собі каву, хтось спостерігає за своїми сонними у ліжку дітьми.

[ Еге ж життя солодке, цінуй кожну його мить, воно таке непередбачуване ]

А хтось в цей момент ставить жирну [атомну] крапку у закінченні війни.

Яскравий спалах. Вибух. Без надто гучних звуків. По мирних людях. І це після побачених звірств, що творилися в Європі під час війни.