Ех, якби вдалось скинути років 30 і опинитися в тій самій Васюківці, щоб разом з героями книги, Явою і Павлушею, стати на шлях пригод. Прочитавши про їхні витівки малих бешкетників, поміж то згадуєш своє босоноге дитинство, коли при відсутності інтернету і гаджетів постійно потрібно було вигадувати з друзяками нові ігри та розваги. Нескінченні ігри в войнушки, піратський абордаж (кораблем був дуб що розрісся у дворі) і ігри в шпигунів переривав тільки мамин крик: “Додооооомууууу!”.

На землі мільярди людей, які, за своє життя, встигають наробити повно помилок, що здатні зіпсувати існування не лише їм, але й оточуючим. І часом трапляються надзвичайно серйозні помилки, які призводять до незворотного наслідку – смерті людини. Особа, яка здійснила це, назавжди здобуває клеймо «вбивці». Та чи може щось виправдати таку людину? Яке ж має бути покарання для того, хто здійснив такий жахливий вчинок? І як потім дальше жити із таким рішенням?

Заробляти на літературі в нашій країні ганебно і аморально. Література – це святая святих, храм, у якому можна віддано служити їй одній, не отримуючи ніяких грошових знаків та привілеїв. І якщо хтось насмілиться говорити про літературний заробіток, якщо в пресі, боронь Боже, вилізе сума гонорару за твір, то колеги по цеху рватимуть на собі волосся від заздрощів, при розмові триматимуть дулю в кишені, а то й просто перестануть спілкуватися із «успішним» письменником.

Даний роман – наче якась об’ємна посудина переповнена гірким питвом. Читаєш помалу, з тугою.

Як твір справжнього «майстра пера», в ньому є все, що ціниться з точки зору письменницької техніки: колоритні персонажі, цікавий сюжет, точна передача настроїв та ін. А також, що характерно для класиків української літератури, те й притаманно і Панасу Мирному: дуже гарний і детальний опис природи.