Рецензії та відгуки на книгу

Василь Сухомлинський, здається, сам був як дитина. Він настільки любив малечу, що займався нею під час відпустки і після роботи, можна сказати, жив своєю роботою. Доброта і щирість були його друзями. Отож, саме для малечі відомий педагог створив близько півтори тисячі (за його власним підрахунком) казок, оповідань, новел і притч. Частина з них представлена в цій збірці. Створити ці казочки письменникові допомагали діти, які приходили до нього в гості, й на свіжому повітрі, під блакитним небом, починався магічний процес.

Свіжий вітер дме з Півдня, із запахом кориці, жасмину і персиків. Це не продовження «Шоколаду», це — діалог. З минулим, з іншим, з чужим і своїм. Гарріс береться за складну, ковзку тему зіткнення культур, вірувань, уявлень про добро. Особливе місце в романі займає месьє кюре, колись головний опонент. Але тепер і він інший — людина, яка вміє слухати. Гарріс пише не про релігію, не про політику, не про толерантність — а про людське співіснування, яке можливе лише там, де є місце сумніву, сміху і... персику, подарованому без слів.

Це роман про пам’ять, яка має смак; про слова, що пахнуть землею; про життя, що повільно визріває, мов вино в тіні старого льоху. На перший погляд — історія письменника, який намагається втекти від лондонського шуму і себе самого в старий будинок у французькому селі. Але Гарріс майже одразу виводить нас за межі сюжету: це не втеча, а повернення у внутрішній ґрунт. У спогади, у втрачений голос, у смак дитинства, що ховається не в фактах, а в запахах і дрібницях. Ключова ідея роману нездатність розрізнити минуле і теперішнє, коли серце досі не прожило колишнє.

У «Пастці» немає катастрофи — є повільне, виснажливе скочування вниз, яке майже не чути, поки не стане запізно. Це історія без героїв, без злодіїв, без хепі-енду — як саме життя, коли тобі не пощастило народитися внизу. Париж у Золя — це не місто закоханих, а бетонна пастка, де замість вулиць — зношені звички, а замість перспектив — дірки в стінах. Алкоголь тут — не символ розбещення, а ліки від безвиході, які перестають діяти. Золя показує, що пияцтво — не порок, а наслідок. Не причина, а симптом. Опис побуту — не декоративний, а функціональний: він не для антуражу, а щоб стало тісно.