Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у лютому 2026 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книги користувача
Гертруда. Росгальде
У цих двох творах — відлуння однієї ідеї: бути митцем означає бути відокремленим. Але не з гордості чи пихи, а з природи. У «Гертруді» і «Росгальде» Гессе підбирається до самої межі між творчістю і життям, між звуком і мовчанням. «Гертруда» — це роман про форму любові, яку може дозволити собі людина, занурена в мистецтво. Герой живе у звуках, але не в подіях. Його стосунки з Гертрудою не розгортаються, а ніби застигають у певній тональності — недомовленій, витонченій, болісній. Його музика — це спосіб не спілкування, а проживання неможливого.
Душа дитини. Останнє літо Клінгзора
Ця книга — як дві прозорі пластини, накладені одна на одну: дитинство і кінець, зародження й вичерпання. У «Душі дитини» — перше тремтіння свідомості, коли світ ще непропорційний, коли моральні контури тільки малюються. У «Останньому літі Клінгзора» — втомлена спроба ще раз доторкнутись до краси перед остаточним затемненням. «Душа дитини» — це не сентиментальний портрет хлопчика, а уважне вдивляння в те, як народжується особистість. Герой не викликає ані співчуття, ані захвату — він радше щось дуже знайоме. У ньому багато незручного, сором’язливого, такого, що хочеться забути про себе.
Нарцис і Гольдмунд
Ця книжка не про протистояння розуму й чуттєвості, не про вибір між монастирем і дорогами світу. Це історія про те, як людина намагається прожити себе. Нарцис — це форма. Гольдмунд — вміст. Нарцис, хоч і мовчазно милується своїм віддзеркаленням у світі знань, відчуває порожнечу. Гольдмунд — навпаки, повен життя до країв, але розчиняється в ньому, втрачає себе в кожній жінці, в кожному образі. І коли Гольдмунд вирізає фігуру Діви Марії, він не просто творить — він намагається зафіксувати те, що завжди вислизає. І все ж, попри час і місце дії, «Нарцис і Гольдмунд» — це роман дуже сучасний.
Пастка для Попелюшки
Це не детектив у класичному розумінні, і не трилер у традиційній формі. Це майже психіатричний звіт, написаний мовою літератури. Твір, у якому логіка зникає в диму пожежі. Головна героїня після трагедії втрачає пам’ять. Вона спадкоємиця чи самозванка? Ця Попелюшка не шукає принца, вона шукає себе. І, що страшніше, — знаходить не те, що сподівалася. Ідея твору — деструкція ідентичності через пам’ять. Те, ким ми є, залежить не лише від того, що ми пам’ятаємо, а й від того, що інші нам дозволяють згадати. У творчості Жапрізо цей роман стоїть осторонь. «Пастка» — це скоріше експеримент.
Пер Ґінт
Головний герой не типовий персонаж драматичного твору. Він водночас жалюгідний і величний, комічний і трагічний. Його життя — це постійна втеча: від обов’язку, від правди, від себе самого. Це твір про самозакоханість, яка з часом перетворюється на самотність. Про людину, яка все життя шукала легкого шляху, але врешті-решт змушена відповісти на найстрашніше питання: «А чи жив я взагалі?» Ібсен не пропонує читачеві розради.
Ляльковий будиночок
Ібсен не виголошує маніфестів, не малює карикатур на патріархальне суспільство — він робить значно більше: дозволяє жінці мовчки вийти з кімнати. У діалогах немає зайвого — кожне слово функціональне, часом навіть безжальне. Автор створює відчуття клаустрофобії не через опис інтер’єру, а через психологічну атмосферу. У цьому просторі ніби нічого не трапляється — аж поки не стає ясно, що все давно вже трапилось. рішення героїні піти — не втеча, а акт народження. Вона залишає не чоловіка, а роль, яку виконувала з дитинства.
Персики для месьє кюре
Свіжий вітер дме з Півдня, із запахом кориці, жасмину і персиків. Це не продовження «Шоколаду», це — діалог. З минулим, з іншим, з чужим і своїм. Гарріс береться за складну, ковзку тему зіткнення культур, вірувань, уявлень про добро. Особливе місце в романі займає месьє кюре, колись головний опонент. Але тепер і він інший — людина, яка вміє слухати. Гарріс пише не про релігію, не про політику, не про толерантність — а про людське співіснування, яке можливе лише там, де є місце сумніву, сміху і... персику, подарованому без слів.
Льодяникові черевички
Це не продовження «Шоколаду» в класичному сенсі, радше новий виток знайомої мелодії. Материнська тривожність — головний нерв роману. Гарріс показує, що любов, навіть найсвітліша, може задушити, якщо не дає простору. І водночас — що без коріння не ростуть крила. Назва книжки звучить ніби з казки. Роман побудований як антикварна казка, розібрана на деталі і зібрана заново. Черевички — це не просто дитяча мрія, це тиск, пастка, стандарти, в які треба втиснути себе, щоб бути "належною", "успішною", "правильною". Цікавою є присутність нового персонажа — власниці взуттєвої крамниці.
Ожинове вино
Це роман про пам’ять, яка має смак; про слова, що пахнуть землею; про життя, що повільно визріває, мов вино в тіні старого льоху. На перший погляд — історія письменника, який намагається втекти від лондонського шуму і себе самого в старий будинок у французькому селі. Але Гарріс майже одразу виводить нас за межі сюжету: це не втеча, а повернення у внутрішній ґрунт. У спогади, у втрачений голос, у смак дитинства, що ховається не в фактах, а в запахах і дрібницях. Ключова ідея роману нездатність розрізнити минуле і теперішнє, коли серце досі не прожило колишнє.
Крадійка суниць
«Крадійка суниць» — це не просто продовження історії з «Шоколаду», це — тихий епілог, де кожен новий аромат нашаровується на старі рани. Дива тут уже не викликають подиву. Вони — частина побуту, як хліб чи какао. Сюжет рухається навколо тіні після смерті — коли вже немає того, хто був центром, але його вплив ще довго не розвіюється. Смерть є, та водночас і немає — так, як відсутній запах, що все ще стоїть у кімнаті. Магія, яка колись була грайливою, стає обережною, наче втомленою. «Крадійка суниць» — роман про спадок, який не завжди матеріальний.